— Дівчино, він…

Вона похитала головою.

Не спускаючи з нас очей, він боком вийшов з кімнати.

Вона дивилася на мене.

— Це треба?… — спитала вона.

— Ері… — простогнав я.

— Це правда?… — спитала вона.

Я кивнув головою: так. Вона заперечила. Я підійшов до неї і побачив, що Ері зіщулилась, а руки, якими вона притримувала полу пухнастого халата, тремтять.

— Чому? Чому ти так мене боїшся? Вона заперечливо похитала головою.

— Ні.

— Але ти тремтиш?

— Це просто так.

— І… підеш зі мною?

Вона кивнула головою — двічі, як дитина. Я обійняв її, обережно, як тільки міг. Вона наче вся була із скла.

— Не бійся… — сказав я. — Поглянь…

У мене самого тремтіли руки. Чому вони не тремтіли, коли я поступово сивів, чекаючи на Ардера? Яких глибин, яких закутків почуття сягнув я нарешті, щоб довідатися, чого я вартий?

— Сідай, — сказав я, — адже ти ще тремтиш? Та ні, стривай.

Я поклав її на своєму ліжку. Укрив її.

— Так краще?

Вона кивнула. Я не знав, чи тільки зі мною вона така мовчазна, чи взагалі така. Я став навколішки біля ліжка.

— Говори мені що-небудь, — прошепотів я.

— Що?

— Про себе. Хто ти. Чим займаєшся. Чого хочеш. Але — не те, чого хотіла раніше, поки я не звалився тобі на голову.

Вона злегка знизала плечима, наче даючи зрозуміти, що їй нема чого сказати.

— Не хочеш говорити? Чому, чи…

— Це не має значення… — сказала, ніби вдарила мене цими словами. Я відсахнувся.

— Що це означає, Ері… що це, — белькотів я. Але вже розумів. Добре розумів.

Я скочив на ноги й почав ходити по кімнаті.

— Я так не хочу. Не можу так. Не можу. Так не можна, я…

Я остовпів. Знову. Бо вона усміхнулася. Невиразно, ледь помітно.

— Ері, що ти…

— Він має рацію, — сказала вона.

— Хто?

— Той… ваш приятель.

— В чому?

Їй важко було це вимовити. Вона відвела очі.

— В тому, що ви — нерозумний.

— Звідки ти знаєш, що він це сказав?

— Я чула.

— Нашу розмову? По обіді?

Вона кивнула головою. Почервоніла. Навіть губи її порожевіли.

— Я не могла не чути. Ви розмовляли страшенно голосно. Я б вийшла, але…

Я зрозумів. Двері її кімнати виходили до холу. «Який кретин», — подумав я про себе. Я був приголомшений.

— Ти чула… все? Вона знову кивнула.

— І знала, що це я про тебе?…

— Угу.

— Звідки? Адже я не назвав…

— Я знала ще перед тим.

— Як!?

Вона повернула голову.

— Не знаю. Знала. Тобто спочатку я подумала, що це мені здається.

— Ти дуже боялася? — спитав я похмуро.

— Ні.

— Ні? Чому — ні?

Вона ледь помітно посміхнулася.

— Ви зовсім, зовсім, як…

— Як що?!!

— Як у казці. Я не знала, що можна… таким… бути… і якби не те, що… ви знаєте… я б подумала, що це мені сниться…

— Запевняю тебе, що ні.

— Ох, я знаю. Я тільки так сказала. Ви знаєте, про що я?

— Не дуже. Мабуть, я тупий, Ері. Олаф мав рацію. Я дурень. Дурень. А тому ти мені розтлумач — добре?

— Добре. Ви думаєте, що ви страшний, а ви зовсім не такий… Ви лише…

Вона замовкла, ніби не могла підшукати слів. Я слухав її з напіввідкритим ротом.

— Ері, дитинко, я… я взагалі не думав, що я страшний. Безглуздя. Присягаюсь тобі. Тільки коли я прилетів і наслухався, надивився й дізнався про всяку всячину… Але годі. Я вже досить говорив. Значно більше, ніж треба. Ніколи в житті я не був таким балакучим. Говори, Ері, говори. — Я присів на ліжко.

— Немає чого, справді. Тільки… я не знаю…

— Чого ти не знаєш?

— Що буде?…

Я схилився над нею. Вона дивилася мені в очі, не кліпаючи. Наше дихання злилося.

— Чому ти дозволила себе цілувати?

— Не знаю.

Я доторкнувся губами до її скроні. До шиї. Я лежав так, з усіх сил стискаючи зуби. Такого зі мною не було ніколи. Я не знав, що таке може бути. Мені дуже хотілося плакати.

— Ері, — прошепотів я самими устами. — Ері. Рятуй мене.

Вона лежала непорушне. Я чув, наче десь далеко-далеко, полохливі удари її серця. Я сів.