Була вже сьома вечора, коли ми, поблукавши серед вузьких вуличок, затиснених високими, глухими стінами будинків, дісталися площі. Спека спадала, хоча сонце тільки завернуло на вечірній пруг. Надходив час магребу, але поблизу мечеті, що самотньо височіла посеред площі, нікого не було. Від неї віяло пусткою, і протяжні крики муедзина, що долинали звідкілясь згори, закликаючи правовірних на вечірню молитву, підсилювали це неприємне враження.

Мп зупинилися коло якоїсь облупленої будівлі, не спускаючи очей з прилеглих вуличок, проте нічого підозрілого не помітили. До Манфесового житла було не більше, як двісті кроків. Хитрющіш мавр тримав у цьому районі антикварну лавку і, майже не криючись, спекулював археологічними цінностями. То був великий пройда — його, як я зрозумів, побоювалась навіть місцева поліція. Войовничо настроєний губернатор теж ніяк не міг упіймати старого на гарячому, а тим часом до рук гендляра пливли речі, які за шалені гроші перепродувались у портах Танжера і Касабланки. Про все це розповів мені Робер.

Минала четверта година, як ми покинули оазис. Незабаром, певно, мав прийти той, хто постачав Манфеса товаром. Порадившись, ми вирішили заховатись біля зубчастого муру, що височів на протилежному боці площі. На щастя, в мурі була невелика ніша, але довго сидіти в ній удвох було незручно, і я поповз до будинку, щоб побачити, що ж там діється. Робер не спускав очей з подвір’я гендляра, де поралися, готуючи вечерю, вбрані в чорне жінки.

Зручніше вмостившись серед дерев’яних ящиків, якими був захаращений проміжок між муром і задньою стіною будинку, я почав стежити, що відбувається всередині будинку, — тріщин та шпар у стіні було досить. Перше, що я побачив, — це заяложений стіл, що стояв біля стіни. Над ним висів ліхтар з закіптюженим склом. У кімнаті був страшенний гармидер. Тут стояли важкі оббиті залізом скрині, на полицях — глиняні статуетки, товстелезні книги в шкіряних оправах.

Здавалося, в домі не було жодної душі. Аж ось раптом заскрипіла хвіртка. Хтось зайшов на подвір’я. Ковдра, якою було завішено вхід до помешкання, захиталась, і на порозі став чоловік, судячи з одежі, місцевий житель. Обличчя його не видно було. Незнайомець тримав під пахвою якусь річ, загорнуту в ганчірку. Трохи постоявши, він нетерпляче постукав кулаком по столу. У відповідь почулося невдоволене бурмотіння. З найтемнішого кутка виліз хазяїн цього рейваху — сутулий, худий чоловік у білому тарбуші на голові.

— Щось путяще? — спитав замість привітання господар, з неприхованою цікавістю дивлячись на клієнта.

Поки той мовчки розгортав ганчірку, старий підкрутив гніт ліхтаря, і в приміщенні стало ясніше видно, у руках пришельця блиснула, мов емальована, зеленувата плита.

— Ну, що скажеш? — поклавши перед господарем річ, гугнявим голосом запитав гість.

Безсумнівно, то був посланець Зандера, якого ми так довго ждали.

Манфес нахмурився, кінчиками пальців потер скроні і вже хотів відповісти, але сталося диво. Світло ліхтаря, відбите од блискучої поверхні плити, впало на протилежну від мене стіну, яка тієї ж миті ожила, засяяла всіма кольорами веселки. На ній замиготіли якісь райдужні картинки. Я, мов зачарований, дивився на фантастичні машини, що рухалися на імпровізованому екрані, на одягнених у біле людей, що креслили незрозумілі знаки. Картина справді була разюча.

Першим отямився посланець. Блимаючи очима, він хутко схопив зі столу чудодійну плиту і, не спускаючи з Манфеса настороженого погляду, позадкував до виходу. В ту ж мить господар, дико скрикнувши, кинувся на конкурента. В його руці блиснув ніж. Проте гість спритним ударом лівої ноги вибив його. Ніж, описавши півколо, впав серед ящиків, куди годі було дістатись. Від безсилої люті старий аж застогнав. Не тямлячи себе, він знову рушив на суперника, але той несподівано збив його з ніг.

Настав час втрутитися і нам…

Далі події розгорталися за планом. Ще до того, як Манфеса і його відвідувача одвели в тюрму, останній виказав своїх спільників. То була добре озброєна і технічно оснащена зграя грабіжників, які мали широкі зв’язки з антикварними ділками Західної Європи й Америки.

Наша експедиція, по суті, не вдалася. Всі роботи, пов’язані з розкопками, довелося згорнути.

Зникла загадкова плита. Куди? Невідомо. В усякому разі, не думаю, щоб тепер хто міг відповісти, де вона.

А тоді незвичайну знахідку вирішили негайно передати в руки спеціалістам. Здавалося, передбачили всі можливі несподіванки. Але турбореактивний літак, який віз загадкову плиту, розбився в горах Тібесті. Про якусь диверсію не могло бути й мови. Зв’язок з екіпажем перервався через Двадцять хвилин після вильоту, хоча атмосферних перешкод не було і погода того дня стояла чудова.

Споряджена авіакомпанією рятувальна експедиція не дала майже ніяких наслідків. Окрім уламків літака, нічого знайти не вдалося, не кажучи вже про дивовижну плиту. Я вже втратив усяку надію почути щось про неї, коли несподівано одержав від Робера листа, в якому він розповів дещо цікаве. Як виявилося, неподалік од місця аварії знайшли магнітні стрічки запису розмови льотчиків під час польоту. Вдалося розібрати уривки розмови, з них випливало, що обидва пілоти стали свідками якогось незрозумілого явища, котре зрештою і призвело до касастрофи.

З тої миті, як вони втратили з нами зв’язок, їх супроводжувала дивна куля молочно-білого кольору діаметром близько сорока метрів. Потім вона несподівано зупинилася просто по курсу літака…

Що можна сказати про дивне видіння, яке я бачив на стіні Манфесового будинку? Деякі фізики вважають, що загадкова плита — своєрідна голограма невідомих науці міст, споруд тощо. Але хто ж зашифрував цю фазову і амплітудну інформацію? Незрозумілою лишається й винятково велика концентрація інформації на такій відносно малій площі.