— Ну, ти й видав мені інформацію. — Кларнес задумливо м’яв підборіддя. — Це зовсім міняє хід справи і взагалі… ситуацію з привидом.

— Нічого це не міняє! — роздратовано вигукнув Джо. — Едгар і мертвий залишається автором винаходу!

— Але ж він уже не зможе довести своє авторство. — Кларнес все ще м’яв підборіддя. — А документів чи свідків, що саме він винайшов привид, так будемо говорити, немає.

— Але ж ми з тобою знаємо, що це його винахід! Його! — почав уже сердитись Джо. — До речі, де зараз годинник з вілли “Двох щасливців”?

— Обоє щасливці уже на тому світі, — замислено повторив Кларнес і, певно, забувши в ту мить про Джо, механічно вимкнув екран.

Наступного ранку Джордж Лі збирався було відвідати патентне бюро, щоб за всіма правилами зареєструвати голографічний винахід покійного інженера Едгара Стівенса й оформити (посмертно) його авторство, як негадано прийшла відеограма про смерть батька.

Хоча Джо вже давно готував себе до сумної звістки, та все ж сталося те негадано. Старому було вже за вісімдесят, і останні десять років по смерті дружини Чарлз Лі жив самотньо на своїй фермі неподалік Міста — вирощував кукурудзу та сою, які за контрактом (як і сотні інших фермерів округи) постачав фірмі по виготовленню комбікормів для вирощування курчат-бройлерів.

Ферма старого Лі була маленька, до того ж занехаяна (після смерті дружини в старого опустилися руки) і майже не приносила прибутку. А в останнє десятиріччя свого життя старий взагалі махнув рукою на ферму, ледве зводячи кінці з кінцями, і повністю потрапив у залежність від фірми по виготовленню комбікормів. Єдиною його утіхою і пристрастю була ловля лососів (Чарлз Лі все своє життя був затятим рибалкою і зберіг те захоплення в старості). Останній лосось, який вчепився старому на гачок, виявився занадто великим і сильним. Він смикнув так, що старий, не втримавши рівноваги, посковзнувся на камені, зарослому слизьким мохом, і впав навзнак на гостре каміння…

Може, він і кликав кого на поміч, та навколо не було ні душі.

Батько пролежав усю ніч з проломленою потилицею і тільки вранці на нього набрели полювальники на лососів. Так і не опритомнівши, Чарлз Лі помер через дві години після того, як його привезли на власну ферму.

Поховавши батька, Джо продав ферму, сплатив численні борги батька, погасив кредит у банку і повернувся через два тижні в Місто лише з десятком доларів у кишені.

Просто з дороги, навіть не перевдягнувшись, Джо запросив Х’ю в бар пом’янути батька. Настрій в обох був кепський. У Х’ю щось не ладилось по службі (чергова неприємність), Джо було не до веселощів після похорону, крім того, гнітило безгрошів’я — час уже було братися за якусь прибуткову справу, бо не так-то просто потім буде вибратися із фінансової скрути.

З цим він і вирішив звернутися до друга, навіть не підозрюючи, чим закінчиться ця розмова і що його чекатиме після неї.

— Лікарняний рахунок я сплатив, і твій гарантійний лист уже анульовано, — почав він, коли вони вийшли на свіже повітря. — Я повертаю тобі його із моєю вдячністю.

— Ах, облиш. Дріб’язок!

— Не кажи. Виручив ти мене здорово, — помовчав. — Але ж і дорого мені обійшлося повернення з того світу! Невдовзі я ризикую залишитися взагалі без цента в кишені.

— Не хвилюйся, тобі це не загрожує, — якось дивно глянув на нього Х’ю. — Можеш завтра вилетіти на Гавайські острови чи ще в якийсь там рай для товстосумів. Долари ти вже заробив.

— Я? Заробив? — насторожився Джо. — Коли і як? Х’ю надав своєму обличчю загадкового вигляду.

— Якщо точніше, то заробив для тебе я. Добре мати такого друга, як я, га? Хоч і хвалюся, але-правда. Доки ти лежав у лікарні, я збільшив твій рахунок на…

Тут саме із-за рогу виткнувся меткий підліток. Розмахуючи газетою, галасував тонким, пронизливим голосом:

— Леді і джентльмени! Купуйте спецвипуск “Таймс-телеграф”! Незвичайна новина! Жінка-привид! Незвичайної вроди жінка-привид у нашому місті! З’являється тільки раз на добу, о дванадцятій ночі. Купуйте спецвипуск “Таймс-телеграф”, і ви прочитаєте вражаючу новину! Купуйте…

— Жінка-привид? Яка жінка-привид? — закліпав віями Джо.

Кларнес загадково посміхався.

— Тебе чекає ще більший сюрприз! Джо вже почав здогадуватись.

— Ей, малюк! Постривай!..

Тицьнув хлопчакові монету, вихопив у нього “Таймс-телеграф”, тремтячими руками розгонув ЇЇ. В очі впав текст, набраний великими літерами:

“Чудо XXI віку!!!

Таємниця старовинного годинника!

Незвичайної вроди жінка-привид на ймення Дженні!

Рівно о дванадцятій ночі!

Тільки в цирку “Ілюзіон”!

Вперше в історії світового цирку демонструється поява з нічого жінки-привиду! Спішіть! Спішіть! Привид у дусі XVIII сторіччя! Всі квитки в “Ілюзіон” продані наперед на…”

У Джо випала з рук газета.

— Ти… продав Дженні? — Йому стало важко дихати. — Циркачам?

Кларнес був навдивовижу спокійний.

— А що? “Ілюзіон” виклав аж цілий мільйон, про який я вже й мріяти перестав. І треба бути останнім йолопом, кретином і бевзем, щоб відмовитись від такої суми. Принаймні з неба вона не падає і на дорозі не валяється.