— Найгарніший і найкмітливіший, найдотепніший і найласкавіший, слухняний і сумирний, благородний і освічений… — сипонула Таня, мило усміхаючись.

Вона вже зовсім не боялася Мишка, підійшла до нього близенько і розчісувала пальцями бакенбарди, гладила лоб, чухала за вухом, утирала під очима.

І поки Ерпід-два бурмотів усе це ведмедю, Мумрик підіймав голову все вище і на очах веселішав.

— Ну гаразд, піду назад, — врешті погодився він. — Шкода тільки, що налякав хлопчика з велосипедом…

— Мумричку, а ти не розповів нам, як тобі жилося в звіринці, як вдалося втекти, — сказала Таня.

Йшли доріжкою одне за одним. Перший — Жучок, задерши хвіст і пильно поглядаючи врізнобіч, потім Таня вела велосипед, потім котилися, мов танкетки, Ерпіди, шкутильгав ведмідь, замислено крокував Ваня.

Ерпід-два бурмотів сам до себе:

— Рослини не раді дощу… В повітрі зменшилася кількість двоокису сірки і сірчаного ангідриду. Вони розчинилися у воді, в дощі. В землю просочуються шкідливі кислоти. Рослини корчаться і кричать, ніби їх ошпарюють окропом.

Почав говорити Мумрик, але таке, що налякав усіх:

— Скільки коштує моя шкіра? Ваня здвигнув плечима: “Не знаю…”

— Чому ви не знаєте, скільки коштує ведмежа шкіра? Може, ви просто хитруєте, заманюєте мене, щоб потім продати на шкіру?

Ваня і Таня почали навперебій обурюватись і лаяти ведмедя.

— Якщо нам не віриш — у Ерпіда запитав би, що в нас у голові робиться. Він же наші думки читає і бачить!.. І твої теж!

Друга розповідь ведмедя

— Так-от, як жилося… І краще, ніж у цирку, і гірше. Чому краще? Свіжого повітря було хоч захлинися, не те що в темному цирковому підвалі. Дихай на повні груди, нюхай, що долітає до тебе з поля, з лісу… Але й саме тому гірше: так близько була воля! Ось — простягни лапи і… А між мною і волею — залізні грати. Вони не піддавалися ні зубам, ні кігтям. Я стояв чи сидів біля залізних прутів усю дорогу, доки переїжджали з міста в місто. Я тримався лапами за це холодне залізо, я смикав його, ламав, гнув, а воно не піддавалося моїй ведмежій силі. Сльози текли з моїх очей, через них я не бачив світу. Я не витримував, ревів, як дурний, а за мною починали кричати і голосити, янчати і стогнати всі звірі — такий зчинився гармидер…

Мені пробували і собаку підсаджувати в клітку, щоб не так сумував. Але дружби в нас не вийшло, дуже різні ми були — і за вагою, і на зріст, і характерами. Я і чекав кожного нового переїзду, і страждав, побоювався його.

У вашому місті ми давно. Коли їхали, ще квітли дерева. А тепер діти кидають мені в клітку яблука і груші. І ніхто ні разу не кинув мені малини! За все життя — ні разу! Я й в дитинстві не встиг її покуштувати. Нас забрали з галявини тоді, коли малина тільки починала достигати. А мама нам стільки розповідала про неї! Так хвалила їх казковий смак, цілющу силу! Цукерок, правда, сипалося в клітку більше, ніж у цирку. Але хіба одними цукерками живуть ведмеді?! Від них тільки зуби болять, псується шлунок… Та й хіба підсолодиш ними душевну гіркоту.

Їжі в звіринці дають нам вдосталь. Тільки тут, у вашому місті, не розумію, що сталося. А все після того, як з’явився новий доглядач… Завжди від нього пахло не так, як від інших людей. Мабуть, його весь час мучила спрага, бо я часто бачив, як він ховався за мій вагончик-клітку, пив щось з пляшки, а в кінці говорив: “Хух!” — і витирав рукавом рот, морщився. Він мені так набрид своїми розмовами — здається, роздер би на шматки.

“Ну що, дармоїде? Все топчешся, все ходиш? І хто тебе, такого бурмила, вигадав? — починав він, напившись із пляшки, — Замість тебе одного можна тримати двадцять нутрій і п’ять чорнобурок. Так від них хоч користь людині. А від тебе яка користь? Як з поганої вівці, навіть вовни не вскубеш… От скільки, скажи, коштує твоя шкіра? Не знаєш? І я не знаю… А скільки шкірки з чорнобурок, норок, нутрій коштують — знаю, можу доповісти… Але тобі це до лампочки! Що, може, і тобі дати смоктонути? А трясці не хочеш?”

І частував мене не з пляшки, а мітлою-деркачем у зуби, в морду, в очі. Як прибирає в клітці, ганяє мене туди-сюди, не дає спокою. Тричі я відбирав у нього мітлу, трощив на дрібненькі шматочки… А він, зустрівши біля клітки директора, скаржився, що я агресивний, що колись виламаю грати і передушу всіх людей-глядачів. І взагалі, що давно пора мене забити.

Замість буханця він дає мені ввечері тільки невеликий окраєць. М’яса зовсім не дає, забирає і городину. Забирає половину м’яса і в лисиці, і в пантери, і в тигра, пакує все в чорну сумку і ховає за моїм вагончиком, коло самісінького щита огорожі. Увечері, коли нікого вже в звіринці не було, він, як усі, йшов. Але потім я чув і бачив, як один ріг щита відхилявся, звідти просовувалася лапа з довгими пальцями… Сумка, як жива, повзла за нею і зникала.

А вчора ввечері він дуже хитався, від нього пахло тією гидкою водою з пляшки. Я помітив, що він не так, як завжди, зачинив і замкнув клітку. Він навіть не замкнув, а просто начепив замок, і все. Я дочекався, коли зникла його сумка з-під вагончика, коли все стихло в звіринці. І просунув лапи між холодними залізяками, зняв замок, відчинив дверцята. Я нікуди не йшов, ніякого іншого виходу не шукав. Я відразу поліз під вагончик до того щитка. Просунув у щілину лапу, натиснув. Щит відхилився так, що я міг просунути і голову. Озирнувся…