Правду кажучи, я дуже хвилювався. Боявся. Просто боявся дефектів і вад, які він міг у мене виявити. Адже я був такий недосвідчений і несміливий. І, сором признатися, саме першої миті і більше зі страху я похлинувся бензином, і мотор мій замовк.

Але Еміль спокійно сказав:

— Сміливіше, Капітанчику! Не нервуйся!

І так м’яко натиснув на стартер, ніби черевик його був з лебединого пуху. Я одразу ж підбадьорився. Мотор загурчав — і ми поїхали.

Ви й гадки не маєте, що то за втіха ставати самим собою, узнавати, на що ти здатний! Перші години життя, проведені разом з Емілем, були мені за найкращу школу. Я відчував у ньому приятеля. Але той приятель хотів, щоб ми з ним обоє узнали наші можливості, так би мовити, до останнього гвинтика. Гора не гора, струмок не струмок, ліс не ліс — він ніби хотів мені втокмачити, що я зможу все. Навіть літати.

І я міг багато. Звичайно, літати не міг. Під кінець ми обоє були дуже задоволені одне з одного. Ми поверталися по шосе серед луків та пронизаних сонячним промінням лісів. Я пізнав, що таке щастя. Еміль сказав мені багато слів, дуже ласкавих. Він навіть заспівав мені пісню.

Та коли ми знову повернули на фабричне подвір’я, нас несподівано оточило кілька чоловіків. Двоє були в мундирах з зображенням черепів. Руки в Еміля, сперті на кермо, здригнулися, я відчув, що він хоче повернути назад. Я був напоготові. Але браму за нами вже зачинили. А я, на жаль, не вмів літати.

Еміля повели. І вже ніколи більше я його не бачив. Але… але я запам’ятав ті обличчя і ті мундири. Я подумав собі, що хоч гора з горою і не сходиться, але, можливо, я ще здибаюся з тими молодчиками. І поквитаюся. Скажу одразу — мені пощастило. Мені вдалося емігрувати. Мене продали у Францію добросердому старому лікареві, з яким я мотався у Піренеях по невеличких містечках і селах. Лікар був самотній, і єдиною істотою, з якою він охоче розмовляв, був я.

Я полюбив старого лікаря, і він мене теж. Я намагався не підводити його і ні разу не підвів.

Але, любі мої, вже йшла війна. Така війна, від якої неможливо, було сховатися навіть край світу. І врешті я знову побачив людей у сіро-зелених мундирах з черепами на кашкетах. Цього разу вони не скривдили мого лікаря, бо він устиг сховатися. Але натомість вони забрали з собою мене. Розумієте? Мене.

Я одразу ж вирішив, що не буде по-їхньому. Не вдасться їм мене забрати. На першому ж кілометрі я перепалив собі свічки.

З того й почалося. Я повів свою власну війну, я показав їм, що можуть зробити речі, “бездушні предмети”.

Вони ганяли мене по дорогах і по містах. Але втіхи вони не мали. Я псувався на кожному кроці. То кабель, то циліндри, то коробка передач. Ви знаєте, що таке саботаж? Чули! Так от, я саме саботував.

Скажімо, хотіли вони куди-небудь крадькома за кимось уночі приїхати. Тоді я чхав і стріляв, як гармата, або вмикав сирену і починав вити не гірше від пожежної сирени.

Намагались когось наздогнати? На першому ж віражі спускало колесо — і пшик з усієї погоні. А коли хтось із них хотів поїхати у суботу розважитись за місто, я псувався так, що цілий день доводилося йому лежати під моїм шасі, а я кропив його мастилом.

Знаєте, як вони мене прозвали? “Клятий дідько”. Правда гарно? В чортів і ангелів я не вірю. Але цим прізвиськом пишаюся. Люблю згадувати, як і коли я його дістав. То було під Марселем. Марсель — чудове біле місто над голубим морем. Ох, як я любив постояти вночі на приморському бульварі, помилуватися на відбиті зірки в морі і оміркувати, скажімо, чи на інших планетах теж є автомобілі?

Але зараз мова про інше. Того дня, коли “вони” стали називати мене “клятим дідьком”, я мав наздоганяти одного керівника французьких партизанів, якого ті — з черепами — хотіли схопити.

Спершу я був слухняний. Радів, що за кермо сів найголовніший з моїх хазяїв. Я вирішив, що він запам’ятає цей день надовго.

Так от, спершу я був слухняний і мчав щодуху. Партизан їхав на старому “Рено”, на такому самому інваліді, як я тепер. Отож не дивина, що вже за кілька кілометрів я почав наступати йому на шини.

Я чекав слушного моменту. Я знав, до стрілянини не дійде, бо “вони” казали, що хочуть узяти втікача живцем. Ми мчали приморським шосе: сто метрів угору, віраж, двісті метрів униз, знову віраж, знову вгору, знову віраж і знову вниз…

Я був за кілька метрів від “Рено”, “вони” вже почали сміятися і кричати з лютої радості, і я, врешті, показав, на що я здатний. Отож несподівано, без попередження, на дуже крутому спуску на швидкості майже сто кілометрів на годину, у мене раптом… судома гальм.