— А обшук зроблено? — запитав Клосс. — А Пшетоцького повторно допитували? — вирішив він до кінця вдавати дурника.

Гофберг піймався на гачок. Це втішило Клосса і навіть обнадіювало.

— Надзвичайна проникливість, Клосс! — Полковник від задоволення аж закліпав очима. — І про вас Райнер ще написав у характеристиці “чудовий, інтелігентний офіцер”! Так ось, послухайте. Якщо треба буде розібрати садибу і перекопати весь маєток — то ми це зробимо! Ви знаєте, що таке технічна документація? Це картонна течка з кількома кресленнями, формулами й обчисленнями. Все це може згоріти за п’ять хвилин. А мені потрібна документація у повній цілості, а не купка попелу. Пшетоцького я завжди можу взяти. А що з того? Я вже довгенько в цій країні і знаю, що мовчати поляки вміють.

— А якщо, — запитав Клосс, — документація знищена?

— Це можливо, — відповів Гофберг. — Але це малоймовірно. Пшетоцький знає, що ця документація надто дорого коштує. Він сподівається, що після війни матиме за неї гроші. Окрім того, якщо зять, навіть нелюбимий, залишив йому документацію на схов, то старий її берегтиме. У них теж є деяке поняття про честь,

— Розумію.

— Добре, що ви починаєте дещо розуміти. Так от, ви поїдете в Пшетоку. Я дам вам сім чоловік, ви особисто поселитесь у палаці. Людей же розмістите десь поблизу.

— Я повинен буду розпочати пошуки?

— Я ще не закінчив. Візьмете з собою всі документи, що стосуються цієї справи, читатимете їх собі там від дошки до дошки — і більше ні за холодну воду. Ви у відпустці. В звичайнісінькій собі відпустці. І ніяких самостійних дій. Житимете там, аж поки я вас не відкличу. Гадаю, що це буде через тиждень. Чекатимете. Ви мене зрозуміли?

— Я повинен там чекати, так?

— Браво, обер-лейтенанте! Проведете собі в кімнату польовий телефон і підтримуватимете зі мною постійний зв’язок. Окрім того, ви переходите в розпорядження спеціального агента, який туди прибуде.

— А як я його впізнаю?

— Він вас упізнає. І зішлеться на мене. Можливо, ви будете йому потрібні, а можливо й ні. Але ви повинні там бути, створювати в домі атмосферу загрози, непевності. Крутіться в усьому будинку, заглядайте в усі його закапелки, але самі нічого не шукайте, бо коли вони щось помітять і знищать документацію, ви заплатите головою. А втім, чого мені жаліти вашу голову?! Взагалі-то, — задумливо промовив він, — треба було б, мабуть, послати туди когось іншого. Але в мене, Клосс, саме нікого немає напохваті. Найкраще було б послати туди жінку. На жаль, це неможливо, — сказав він ніби про себе. І раптом, наче отямившись, запитав звичним тоном: — Ви знаєте, обер-лейтенанте, що такі делікатні справи найкраще доручати жінкам?

— Так точно! — виструнчився Клосс. — Ще одне запитання, пане полковник. Коли я маю виїхати?

— Запам’ятайте собі, — Гофберг аж підвівся, — що мої накази треба виконувати негайно. Вже півгодини внизу вас чекає машина з людьми. Чого ви ще тут стовбичите?

— Хайль Гітлер! — стукнув підборами Клосс. І, повернувшись кругом, вийшов.

Він поволі спускався сходами, тримаючи під пахвою картонну течку з написом “Г-298”. Наказ виїхати негайно до Пшетоки зруйнував усі його плани. Треба було за всяку ціну попередити про це Леона.

Одначе Гофберг не любить, коли зволікають з виконанням його наказів. Хто знає, можливо, він стоїть зараз край вікна й чекає, коли від’їде машина.

Та іншого виходу не було. “Почекаю ще хвилин дві”, — подумав Клосс, натискаючи на ручку дверей вбиральні. Скоріше за звичкою, ніж з необхідності, він окинув поглядом тісне приміщення і переконався, що за ним ніхто не стежить. Вирвавши з книжечки цигаркового паперу маленький клаптик, він квапливо написав на ньому кілька слів і, відкривши кришку годинника, поклав туди цидулку. Годинник, як і слід було сподіватися, зупинився.

Солдати з фельдфебелем коротали час грою в ската. [3] Вони так захопилися, що навіть не помітили, як підійшов Клосс. Сховавши карти в долоні, фельдфебель доповів обер-лейтенантові, що група телефоністів готова до виїзду. Але куди треба їхати, він навіть Клосса не спитав. Наказ він одержав, очевидно, від когось іншого.

Шофер через силу розвернувся на вузькій вуличці перед будинком колишньої сільськогосподарської школи, де містилася резиденція Гофберга. На перехресті Варшавської вулиці він на мить зупинився, пропускаючи безконечний ряд військових підвід. Клосс ніби мимоволі глянув на годинник і з здивуванням, щирість якого не могла викликати сумніву, помітив, що він стоїть. Вилаявшись на адресу польського годинникаря, який так несумлінно його полагодив, він жестом наказав фельдфебелеві злізти з машини.

— Тут недалеко, — сказав Клосс, подаючи йому годинника, — є майстерня. Занесіть його туди і скажіть, що вас прислав обер-лейтенант Клосс, якому цей майстер лагодив годинника. І ще скажіть, що коли через п’ять хвилин він не буде готовий, то обер-лейтенант Клосс розправиться з майстром особисто.

Фельдфебель повернувся кругом і пішов. По виразу обличчя видно було, що йому не дуже подобається доручення обер-лейтенанта. Клосс проводжав його поглядом до самісіньких дверей майстерні, мимоволі розстібаючи й застібаючи кобуру. Спосіб зв’язку був вибраний не дуже безпечний, але іншого виходу немає. Якщо фельдфебель не повернеться через три хвилини…