Тепер у Пшетоці при ньому говорили цілком вільно. Це не були ніякі таємниці; в усякому разі, Клосса, що гортав сімейні альбоми, вони на перший погляд зовсім не цікавили. Але з однієї розмови він дізнався, що завтра до Пшетоки мають приїхати якісь люди. Одного з них Зося називала “Едвард”, другого — “пан Маєвський”.

Щоправда, в Зосі з’явилися побоювання — чи доречний буде візит цих людей у дім, де мешкає шваб, чи не варто організувати зустріч в іншому місці, але Йоланта заспокоїла її, сказавши, що навпаки, присутність німецького офіцера, котрий анічогісінько не розуміє по-польському, — найкраща охорона, про яку тільки можна мріяти. Вона нагадала Зосі давню східну приказку, що завжди найтемніше під ліхтарем, і це, очевидно, остаточно переконало дівчину, бо за вечерею Пшетоцький сказав:

— Пан обер-лейтенант просив сповіщати його, якщо до нас хтось повинен приїхати. Мене щойно повідомили, що сюди збирається завітати мій сусіда, пан Маєвський, з небожем. Я, звичайно, можу відкласти відвідини, якщо пану обер-лейтенантові це не до вподоби.

Клосс відповів, що йому аж ніяк не заважає візит сусідів, що він не хотів би своєю присутністю порушувати звичаїв цього дому, а просив він сповіщати про це тільки з службового обов’язку, і це, мабуть, пану графові зрозуміло.

Оскільки вечеря наближалася до кінця, Клосс підвівся, байдуже вклонився (свого часу він з величезними труднощами опанував цей характерний уклін чистокровного пруссака: нерухома шия і ледь помітний кивок підборіддям), віддав паннам на добраніч і пішов до своєї кімнати.

“Отже, завтра, напевно, завтра, — думав Клосс. — Хто ж вони такі, оцей пан Маєвський і його уявний чи справжній небіж?” З натяків, рум’янців і сміху Зосі він здогадався, що панну Лятошек щось єднає з цим Едвардом. “Може, це саме він, — майнула раптом думка, — наречений чи залицяльник, претендент на руку Зосі, мав би право і на документацію як на частину посагу?” Може, в цьому й полягає провокація Гофберга? А в тому, що це саме провокація, Клосс зараз анітрохи не сумнівався.

— Дурень! — голосно пробурмотів він до самого себе. — Побудував цілу гіпотезу, майже не маючи для цього даних. Треба зачекати до ранку. А сьогодні вночі спробувати трохи побешкетувати в будинку. Гофберг має рацію: вони повинні відчути його присутність, почати, нарешті, боятися.

За дверима почувся якийсь шурхіт. Тихо, в самих шкарпетках, Клосс підійшов до них і раптово розчинив. На порозі стояв Ян з ганчіркою в руках.

— Я витирав пил з дверей, пане обер-лейтенант.

— Зрозуміло, — відповів Клосс. — Пил треба витирати.

Він зачинив двері і, зробивши паперову кульку, заткнув нею замкову щілину. Він не любив відчувати, що за ним стежать.

Гості приїхали, коли в домі вже доснідували. Ян церемонно провів їх до зали.

— Пан Маєвський з паном Едвардом, — сповістив він, зупинившись на порозі.

Клосс звернув увагу на те, що Едвард, вродливий двадцятишести—двадцятисемилітній чорнявець з вусиками, в добротних високих чоботях, у першу чергу привітався з Зосею, навіть поцілувався з нею. Отже, це, напевно, її офіційний наречений, інакше пан Пшетоцький навряд чи стерпів би таку фамільярність. Другий же, літній чоловік, худорлявий, високий, трохи сутулий, з буйною й геть сивою чуприною і дуже рано постарілим обличчям, одягнений у мисливський костюм, не приховував свого збентеження, викликаного присутністю Клосса.

— Непроханий гість, — розвів руками Пшетоцький. — Поселився кілька днів тому і від’їжджати поки що не збирається. Але не страшний. Він ні в зуб не розуміє по-польському.

Ротмістр докірливо глянув на Зосю. Дівчина хотіла щось сказати на своє виправдання, але він, ледь піднявши руку, перебив її на півслові. Коли б навіть Клосс досі і не помітив нічого, то на цей жест не звернув би уваги хіба що сліпий. Та й мисливський убір гостя був майже мундиром. “Офіцер, та ще й високого рангу, — подумки оцінив його Клосс, — а Зося — його підлеглий по службі”.

— Потім! — кинув Маєвський.

Марта внесла ще два куверти; гості сіли до столу, а Едвард, пошепотівшись уже з Зосею, оглянув Клосса довгим, прискіпливим поглядом. Розмова явно не клеїлась. Присутність німецького офіцера діяла на всіх, як струмінь крижаної води. Клосс поволі мастив грінку маслом, намагаючись якнайбільше побачити й почути. Його перше враження виявилося слушним, бо вже через кілька хвилин Пшетоцький запитав, підсовуючи до Маєвського цукорницю: “Ви вже солодили, пане ротмістре?” Отже, він уже знав навіть військовий чин сутулуватого чоловіка. Одначе все свідчило про те, що пана Маєвського нелегко буде переконати як в абсолютно випадковій присутності в домі німецького офіцера, так і в тому, що цей офіцер ані слова не розуміє по-польському.

Пшетоцький заходився розповідати якусь довгу історію про адвоката Кшемінського, батька Йоланти, безперестанку вимагаючи, щоб дівчина підтвердила його слова, що вона й робила, зрештою, зовсім неохоче. Вона помітно нервувала — певно, балаканина старого їй набридла.

Здавалося, дівчина чогось чекає. Вона була зосереджена, насторожена, непривітніша, ніж звичайно, і ця холодність надавала її красі неживого відтінку. Цього разу вона дужче, ніж завжди, нагадувала красивий манекен.

— А чи знаєте ви, пане Тадеуше, — спитав Маєвський, коли, нарешті, настала його черга, — що Венгожевський одружується?