Але інформації Казика, якого Клосс, до речі, ніколи не бачив, — так вимагали основні правила конспірації, — були, правду кажучи, неточні. Підпільники не мали навіть детального плану заводу Райла, не знали, де німці тримають Пулковського.

До речі, про Пулковського. У кожній радіограмі з Центру повторювалося це прізвище. Треба було відбити його в німців або… Про це “або” Клосс не хотів і думати. Чи зізнався їм у чомусь Пулковський? Едвард вважав, що це чоловік з характером, що він нічого німцям не скаже, але Клосс краще за нього знав, які методи застосовує гестапо. У нього не було ілюзій, він просто не мав на них права. Про Пулковського треба знати все, а якщо Данці не вдасться…

Підіймаючись сходами, що вели в резиденцію, він ще раз подумав про Данку. Ця дівчина мала залізні нерви; вона ніколи не розповідала про себе, хоч вони були знайомі вже кілька місяців. Клосс навіть не знав ні її справжнього прізвища, ні імені. Та й вона теж…

Він глянув у дзеркало, що висіло в холі; володіти м’язами обличчя він уже навчився, але як актор, що готується вийти на сцену, завжди відчував необхідність перевірити себе. Треба було знайти відповідну усмішку для комендантової дружини, коли вона привітає його на порозі. Він знав, що людину часом може видати найменший порух, недоречно вжите слово; знав, як важко приховати ненависть.

Клосс у поцілункові схилився над її долонею, потім потиснув м’яку руку коменданта. Салон був повен — військові і нацистські мундири, дами у вечірньому вбранні. Клосс зупинився недалеко від дверей; до нього відразу ж підійшов кельнер з тацею. Обер-лейтенант взяв чарку і почав поглядом шукати знайомих. Бруннер розмовляв з його шефом, майором Горшем, а до кімнати саме заходив інженер Пушке в нацистському мундирі. Пушке цікавив Клосса, він був заступником Райла. Товстун з неспокійними очима якраз вітався з дружиною коменданта.

— А де ж інженер Райл? — запитала вона.

— Директор має зараз прийти, — почув Клосс відповідь Пушке. — Директор полюбляє спізнюватись.

До коменданта підійшов високий вродливий чоловік середніх років, зодягнений в цивільне, дуже елегантно, може, навіть трохи визивно. Клосс його ніколи не бачив, але, глянувши на дружину господаря, відразу зрозумів, що цей гість буде головним атракціоном вечора.

Вона привітала його радісною усмішкою, але водночас здавалася трохи сполоханою.

— Яка я рада, пане Ріолетто… А я вже боялась…

“Ріолетто, — подумав Клосс, — що це за прізвище?”

— Як же я міг не прийти! Приємнішого наказу я вже Давно не одержував.

— Це був не наказ, а прохання, — тої ж миті відповіла вона.

Обіч коменданта весь час стояв Пушке; він пильно дивився на нового гостя, і Клоссові здалося, що в очах інженера — розгубленість і страх. Клосс подумав, що непогано було б дізнатися, чим так наляканий Пушке, якщо він справді чогось боїться; він вирішив запросити з Центру інформацію про цю людину. Може, в них щось є? Хоч це малоймовірно… Райл значно важливіший, але й про нього відомо небагато. Інженер з рейху, людина без минулого… Скільки ж це часу треба, щоб добути найдетальнішу інформацію? Він все ще думав про Райла, як раптом гой з’явився в дверях. Клоссові поталанило. Дружина коменданта наближалася до нього разом із директором заводу.

— Ви не знайомі? Інженер Райл… Обер-лейтенант Клосс. Не забудьте, — звернулася вона до Клосса, — що після вечері ми танцюємо.

Вона залишила їх самих. Райл розгледівся по залі.

— Гарненьких жінок мало, — сказав він. Комендант не дбає про самотніх чоловіків.

Раптом залягла тиша. Комендант і Ріолетто стояли посеред салону.

— Дорогі панове, — почав комендант, — у нас в гостях славнозвісний фахівець у царині окультних наук, професор Ріолетто, гастролі якого в Берліні відвідав сам фюрер. — Потім він досить довго говорив про значення цієї магічної науки, яка може передбачати майбутнє, і про властивий німецькому народові містицизм.

— Пан Ріолетто, — закінчив він, — проведе зараз кілька нескладних експериментів.

— Шарлатанство, — промовив Райл, звертаючись до Клосса, але так голосно, що Ріолетто мусив почути.

— Це справжня наука, — прошепотів Пушке, котрий саме підійшов до них.

— А, Пушке, — трохи зневажливо сказав Райл. — Типовий східний пруссак, забобонний, як негр.

Тим часом Ріолетто почав експерименти. Це були фокуси, які Клоссові вже доводилося бачити, але треба відзначити, що престидижитатор виконував їх дуже вміло, легко, граційно. Він запалив сигару, відчинив вікно і викинув її на вулицю. Всі присутні добре це бачили. Далі Ріолетто підійшов до Пушке, що інстинктивно сахнувся від нього, сягнув рукою у внутрішню кишеню його піджака і витяг звідти тліючу сигару. Почувся здивований шепіт, потім вибухнули оплески.

— Як же ви це зробили? — вигукнула комендантова дружина. — Адже ви викинули сигару на вулицю!

Райл зайшовся сміхом, а Пушке був насправді вражений. Він одним махом випив коньяк, потім усівся в крісло і не спускав з Ріолетто очей. Тепер Клосс був уже впевнений, що ці двоє знають один одного.

А Ріолетто експериментував далі. Це були то фокуси з картами, то відшукування схованих предметів, то відгадування думок. Клосс дивився на офіцерів і гестапівців, що товпилися довкола фокусника, викрикуючи запитання і намагаючись почути на них відповідь. Ріолетто повністю заволодів їхньою увагою, зачарував їх. Тільки він і Райл не піддалися загальному психозові. Клосс відчув на собі пильний погляд престидижитатора й подумав, що вчинив необережно, що йому слід теж бути там, у гурті, який оточував Ріолетто.