“Що означає слово “хамсин”?” — питаю в сусіди по столику. Замість відповіді чоловік бере з тареля апельсин і, обібравши його, дає мені. Це знак особливої поваги. Я з вдячністю приймаю соковитий плід, але чекаю на роз’яснення. Араб, мабуть, вибачивши мені мою європейську неделікатність, мовив французькою: “Хамсин — по-арабському “п’ятдесят”. У нас так називають вітер, який з’являється в найближчі п’ятдесят діб після весняного рівнодення. Лихо тому, кого він застане в пустелі. Це — “вогненний вітер”. Тим часом рудий велетень прийшов першим до фінішу. На іподромі в Нуакшоті творилося щось неймовірне…

Неймовірне діялося і в пустелі. Співи пісків перейшли в завивання. Все потонуло в мороці піщаного хаосу. Вперше в житті я відчув недобре з серцем: воно билося все частіше й частіше. Крізь шпарини в салон почав пробиватися їдкий пил, який, не дивлячись на своєрідний фільтр з махрового рушника, проникав у ніс, очі, хрумтів на зубах, забивав пори на шкірі. Дихати ставало дедалі важче й боляче. Омар уже не ворушив губами, а, відкинувши голову на сидіння, напівпритомний, втягував у себе крізь запону з чалми розпечене повітря…

Раптом щось перевернулося в мені, У грудях зродилося й почало зріти зерно непокори. Скоро воно проросло сильним почуттям волі. Таким сильним, що я відчув себе знову господарем свого тіла. Кожна його клітина тепер підкорялася моїй волі. І в мені немов запрацювало запасне серце. Я взяв глека й підніс до вуст Омара. Під запиналом вони виявилися сухими й порепаннми до крові. Борлак його судомно застрибав. Вода повернула йому свідомість. Він озвався:

— Це я у всьому винен. Я! Не попередив про хамсин. Сподівався, проскочимо до його появи… Машина у нас надійна…

— Годі вам, Омаре. Візьміть себе в руки. Людина спроможна витримати ще й не таке пекло. Головне, не піддатися паніці.

Мій проникливий тон подіяв. Омар знову заходився шепотіти молитви впереміш з іменами своїх дітей.

Зайшло сонце. Стало зовсім темно. Я ввімкнув у салоні освітлення. Термометр застиг на плюс сорока восьми. Завивання вітру не припинялося, не слабшав і звук, що утворювався від зіткнення міріад піщинок з машиною. Під. ті звуки ми й поснули.

…А вранці стихія розігралася з новою силою. Сонце так само ледь вгадувалося в рудому вирі, в машині завис густий пиловий туман. Коли ж ми підвелися, щоб наточити ьоди, то з жахом відзначили, що діжка стала надто легкою. Виходило, ми й незчулися, як видудлили більшу частину запасу. Отут ми з Омаром по-справжньому почали ощадити воду. Пили вже не з баньки, а з пластикової стопки, яку я видобув з аптечки… Термометр тим часом вже показував плюс п’ятдесят два. Учора було значно більше. Про причину цього я навіть не здогадувався. Адже за вікном коїлося щось незбагненне.

Товариш мій благав аллаха про допомогу, мені ж на пам’ять наверталися спогади дитинства.

Моя, десятилітнього хлопця, рука мочає пензля у воду, потім у кружечок акварельної фарби. На папері з’являється червоний сонячний диск. “Де ти, Сашо, бачив руде сонце? — питає мене вчителька, яка навпроти за столом перевіряє зошити. — Сонечко має жовтий колір, ну, може, мусянжевий, та тільки не рудий”. — “Буває й руде сонце, Ніно Костянтинівно, — заперечую я через двадцять вісім років. — І плаває воно не в чистій голубизні, а в пилюці”. — “Буває, то й буває”, — ніби каже вчителька й кладе руку на мою вихрасту голову… Тепер я вже можу собі зізнатися, що очікував запрошення до неї додому не за тим, щоб розвивати свій хист до малювання, а щоб відчути у себе на маківці її долоню. Вчителька жодним натяком не згадувала про моє лихо. Тільки одного разу, у першу річницю смерті матері, запитала, чи я ходив на могилку. Вона робила все, щоб не дати замулитися в моїй душі тому джерельцю, з якого людина черпає добро для інших…

А воля мене не кидала. Вона ніби перевела організм у інший режим роботи. Хоча із свідомістю коїлося щось незрозуміле: картини минулого й теперішнього перемішались, і я марно намагався розплутати цей клубок.

— О, аллах, вияви нам свою милість! — шепотів Омар, перехиляючи чергову стопку води.

Він задихався від жари й нестачі повітря. А потім розум його потьмарився й він рвонувся до дверцят, щоб вийти.

— Потерпіть, друже, до ночі вже недалеко. А там, може, трохи попустить… — благав я його.

Голова боліла немилосердно, рот і горло пересохли так, що взялися струпами. Та я почувався краще, ніж Омар. Прийшли на пам’ять слова того чоловіка, з яким я був на іподромі: “Ми, корінні мешканці, переносимо хамсин значно важче, ніж європейці. За довгу і багатостраждальну історію страх перед цим вітром, якого ще називають “подихом смерті”, етав уже нашим спадковим страхом. А де страх, там і слабкість”.

І тут я згадав про радіо. Прочинив двері, щоб вийти й висунути антену. В салон впорснуло суміші пкку й жароти. Та Омар на те ніяк не зреагував. Він був непритомний.