— Припустимо, — озвався Коробов. — їх справді може зараз і не бути на супутнику. Та тим паче не виключено, що в будь-яку хвилину вони можуть з’явитися.

— Звідки? — гарячкуючи, спитав Азаров. — З уяви? Вона не в усіх така нестримна, як у тебе…

Коробов пропустив закид повз вуха.

— Чому з уяви? З планети… Від Марса нас відділяють всього двадцять три тисячі кілометрів. Для такої ракети це дрібниця. Припустимо, що супутник дійсно автоматизований до краю. Але час від часу сюди можуть навідуватись і його справжні господарі, ну, для контролю, чи що, для налагодження… А хто може поручитись, що ті ж автомати не повідомили їх про наше прибуття і зараз їхня ракета вже не перебуває десь поблизу?

— Поручитися, звичайно, важко… — сказав Раїн. — Та, одначе, це здається малоймовірним.

— Чому?

— Бо це не дає відповіді на одне запитання: чому протягом усіх цих років, маючи такий першокласний стартовий майданчик для космічних подорожей, як цей супутник, і такі кораблі, як оцей, в якому ми сидимо (він поплескав долонею по кріслу), вони досі не відвідали Землю?

— Запитання не нове, — сказав Сенцов.

— Тим паче законне. Відповідь може бути, на мою думку, лише одна: вони не відвідали нас тому, що їх тут давно нема.

— Як давно? — спитав Азаров.

— Щонайменше з тисяча дев’ятсот восьмого року…

— Але що ж могло статися на планеті за кілька десятиліть?

— А чому обов’язково на планеті?

— Ну, знаєш, — мовив Коробов, — це вже несерйозна розмова. Що ж, по-твоєму…

Сенцов із задоволенням слухав суперечку, що розгорілася: всі, здавалось, насправді забули, в якому становищі опинились. Три голоси звучали переплітаючись… До речі, чому тільки три?

Сенцов перевів погляд на Калве. Той, як увійшов у каюту, так і стояв біля дверей, навіть не присів, тільки поклав на підлогу свій мішок з водою. Він навіть не відкрив, як інші, шолом скафандра, і обличчя його за поблискуючою пластмасою було важко розібрати.

— Лаймоне, а ти як гадаєш? — спитав Сенцов.

Калве не поворухнувся. Тоді Сенцов підвівся, підійшов до нього, міцно труснув. Калве повільно відкинув шолом: лице його невпізнанно схудло, рідкий чуб був скуйовджений, очі вперто ховалися під повіками.

— Та що з тобою?

— Нічого… — відказав Калве, ледве розтуливши вуста. — Стомився.

— Так сядь хоч відпочинь…

— Авжеж, дякую, — гречно мовив Калве. — Я справді сяду перепочину…

Він сів у друге крісло, відкинув голову, заплющив очі. Суперечка припинилася, і Сенцов подумав собі, що й тих, хто сперечався, зараз цікавив не так предмет спірки, як сама розмова, щоб можна було хоч кілька хвилин не думати про те, про що не думати було неможливо.

— Ну, так до чого ж домовились? — весело спитав Сенцов.

— До того, що на господарів покладатись не доводиться, — криво посміхнувся Азаров. — Вибиратись доведеться самим… Ну, гаразд, про це ще встигнемо… Ви б хоч розповіли, як вам вдалося вибратись.

— Це в нього питайте, — Сенцов кивнув на Раїна. — Я грав, так би мовити, суто пасивну роль. Опам’ятався в тамбурі ракети, а знепритомнів ще внизу. Це він і люк відшукав, і мене перетяг… Як йому це вдалося, не розумію.

— Я й сам не розумію, — всміхнувся Раїн. — Сказали б раніше — не повірив би.

— Ну, а опісля ми тут трошки обдивились, хотіли з’ясувати хоч би, звідки надходить кисень і чи не можна нам підзарядити свої балони. Надія, звичайно, фантастична. І, зрозуміло, ніяких балонів та зарядних установок не знайшли. Далеко заходити не стали — хотілося швидше вибратись до вас, та й, крім того, набридли вже всілякі несподіванки на зразок дверей, що не хочуть відчинятись…

Коробов зніяковіло закашлявся, Сенцов посміхнувся.

— Ну, все добре, що добре кінчається… Одне слово, на приміщення із скафандрами ми натрапили зовсім випадково, — це були найближчі до виходу двері. Ну, і нам, природно, спало на думку з’ясувати, чи нема в скафандрах кисневого заряду.

— Це тобі спало на думку, — сказав Раїн. — Я б на таке ніколи не наважився. Подумати тільки, одягнути чужий скафандр, на якому ні балонів немає, нічого схожого…

— Ну, я тоді над цим не дуже замислювався, — сказав Сенцов. — Все це вийшло якось раптово. Я відчинив ці дверцята…

— Ага, ось де скафандри! — мовив Сенцов.

Дванадцять скафандрів стояли розіпнуті затискачами. Вони не могли бути чимсь іншим, окрім скафандрів, і розраховані були, безперечно, на істот, які ходили прямо, з двома верхніми й двома нижніми кінцівками. Тільки заввишки ці істоти були, либонь, не менше як зо два метри.

— Ну от… — сказав Сенцов. — Ось такі вони й були…

Забувши про розшуки кисню, обидва розглядали скафандри, м’яли пальцями матеріал, приглядалися. Зроблено їх було з якоїсь незрозумілої, на дотик м’якої, еластичної речовини чорного кольору.

— Еге ж, велетні, — стиха мовив Раїн.

— Чому тільки шоломи в них непрозорі? — сказав Сенцов неголосно, ніби розмовляючи сам із собою. — Ану лишень…

Він обережно вийняв із затискачів один скафандр.

— Допоможи-но… — не скидаючи свого скафандра, засунув він ноги в чужий, що був схожий на комбінезон із розстебнутим від пояса до коміра верхом.