— Ти в ньому втонеш, — промовив Раїн, якому ця примірка здавалася принаймні непотрібною.

Сенцов заліз у комбінезон. Рукава й холоші зморщились гармошкою. Раїн відверто розсміявся.

— Нічого, нічого, — буркотливо промовив Сенцов, — добре сміється той… Тільки як його застібають?

— На один гудзик, як літній костюм, — сказав Раїн, усе ще посміюючись: надто вже кумедний вигляд мав Сенцов у скафандрі “на виріст”. Гудзик, на який показав Раїн, містився там, де мала бути пряжка пояса, коли б скафандри мали пояси.

— На гудзик? — недовірливо мовив Сенцов. Скептично покрутив ґудзик двома пальцями. Він слухняно повернувся, і розріз комбінезона почав повільно зникати, наче невидима “блискавка” з’єднувала обидва його краї так, що не лишалось навіть сліду.

— Можна й на гудзик, — переможно сказав Сенцов. — Ага, а це, очевидно, для шолома… Ясно. Ну, одягайся.

— Навіщо? — спитав Раїн.

— Зараз я одягну шолом. Не думаю, щоб скафандри стояли не готові до виходу. Це суперечить логіці… Отже, в них має бути кисень. Якщо це справді так, в цих скафандрах ми дійдемо до ракети.

— А коли…

— А коли ні, тоді… Тоді ти ще раз врятуєш мене.

…За кілька хвилин обидва з надітими шоломами вже стояли перед вхідним люком. Дивно: кисень у скафандри надходив, хоч ніяких балонів не було. За ними зачинились двері, закриваючи вхід у ракету. Потім почав повільно втягуватись люк.

— Дивись! — вигукнув Раїн. — Дивись-но, світло!

Сенцов його не почув: радіозв’язок у цих скафандрах — якщо він був — вони не зуміли ввімкнути. Раїн не бачив і обличчя Сенцова: ззовні шоломи здавались непрозорими, хоч зсередини все було чудово видно. Але Сенцов і сам побачив світло і поривчасто підніс обидві руки, немов замість цього непевного освітлення побачив справжнє земне сонце…

Повільно крокуючи, вони пройшли через зал. Руки й ноги тонули в складках скафандрів. Обидва думали про одне: коли є світло, то чому б і дверям не бути в порядку?..

І справді, двері відчинились легко, немовби це й не вони примусили їх пережити нелегкі хвилини. Сенцов окинув прощальним поглядом чужу ракету.

— Ну, — сказав він їй, — бувай…

Та, звичайно, він не думав, що побачення відбудеться так швидко і в такий спосіб. Інакше він, може, й не сказав би “бувай”.

— …Інакше я не сказав би “бувай”, — закінчив Сенцов. — От так усе й сталося… До речі, з ваших пояснень я зрозумів, чому ми опинились під замком. Але чому механізми знову почали діяти?

Коробов глянув на Калве. Той, як і досі, сидів, заплющивши очі: чи не заснув, бува, від утоми? Коробов потяг його за рукав. Тоді Калве повільно, мов крізь сон, сказав:

— Що ж тут дивного, машина такої потужності має змогу замість пошкодженої підключити іншу секцію. А можливо, ця речовина регенерує. Не розібравшись, важко сказати.

— Так… — протяг Коробов. — Але яким чином ваш лічильник опинився все-таки в ангарі зовсім з іншого боку? Адже він і збив нас з пантелику.

— Який лічильник? — здивовано спитав Сенцов.

— Та ось цей! — відповів Коробов, витягуючи злополучний прилад з кишені.

— Ми не брали ніякого лічильника, — сказав Раїн. — Чи, може, ти брав?

— Ні, — відповів Сенцов, пильно роздивляючись прилад. — Ні, і я не брав. Стривай, стривай… Ну, звичайно!

Він затис лічильник у руці, випростався.

— Справді, наш. Ленінградська марка. Але як він… А може, ви самі? Га? Петре? Лаймоне?

— Дай-но, — сказав Раїн. Взяв лічильник. Підніс до очей, обдивився. Всміхнувся. — Ні, не наш.

— По-твоєму, марсіяни користуються ленінградськими лічильниками?

Замість відповіді Раїн показав на ледве помітну позначку на торці приладу.

— Читай: “А-4”… Четверта автоматична, — сказав він. — Це лічильник з автоматичної ракети. Тільки як він сюди потрапив?

— Очі астронома… — промовив Сенцов. — Так, твоєму зорові позаздриш. Значить, до нас тут побувала принаймні одна із наших автоматичних ракет, які зникли… Ви її не помітили?

— Там не було ракети, — в один голос сказали Коробов і Калве.

— Ще одна загадка! От і робота нам знайшлася: з’ясувати, що сталося з тією ракетою.

— Певно, те саме, що з нашою, — сказав Азаров. — Ці автомати, по-моєму, спеціально натреновані готувати з усіх ракет, які потрапляють їм до рук, начинку для ковбас.

— До речі, — спитав Сенцов, — їсти не хочете?

Ніхто не відповів.

— Що ж це ви, га? — докірливо промовив Сенцов. — Всі робінзони починали з того, що перш за все досхочу наїдались. Кажуть, на повний шлунок легше витримувати…