— Сергію Михайловичу, у вас діти є? — несподівано запитав він, лукаво посміхаючись.

— Навіть дружини ще немає.

— Буде. Це — неминуче лихо. А от ще перед шлюбом заздалегідь домовляйтесь з нею про сина, а не про дочку… Це про тебе, Наталко, про тебе мова!.. Оце як бачите, Сергію Михайловичу: з дитинства торочу їй, що скловарна справа — найкраща в світі. А результат? Коли малою була — слухала мої проповіді уважно. Підросла — прикивувала головою, терпляче очікуючи на мить, щоб вирватися від мене та й гайнути до балетної студії. А тепер, бач, і слухати не хоче. Зате я… Наталко, одвернись!.. Зате я охоче слухаю її, коли вона грає якогось там інженера-новатора. Далебі, вдає з себе такого фахівця, що навіть я, її власний батько, ладен повірити, що вона здатна розрізнити зубчатку від зубила.

Сергій нишком скинув очима на Закатову. Та порядкувала біля батькового столу, ніби й не чувши жартівливого монолога.

— Кожному своє! — дипломатично сказав Альошин. — Мабуть, діти завжди не виправдують батьківських сподівань.

— Зате вони в свою чергу стають батьками і зазнають тієї ж долі!.. Наталко, ти сказала, що сьогодні маєш вільний вечір?

— Так, — відповіла вона насторожено. — А що?

— Я хочу дати тобі невеличке навантаження. Я завинив товаришеві Альошину не одну сотню годин компенсації за понаднормову працю. Він перевтомлений украй, а відпочивати не вміє. Так ти, прошу, поводи його сьогодні по місту та пощебечи щось там про мистецтво.

Сергій бачив: Закатовій аж ніяк не смакує отаке доручення, але й відмовитися їй незручно.

— Романе Гнатовичу, але ж біля вас повинен хтось бути. Я вже якось сам розважусь.

— Зараз надійде моя дружина. А ви ідіть, ідіть. Наталці теж треба прогулятися: вона, бідолашна, за своїм театром і на свіжому повітрі не буває!

Сергій з Наталкою перезирнулися по-змовницькому. Вона ледь посміхнулася.

— Ходімте, Сергію Михайловичу. Слухняна донька повинна виконувати накази свого суворого батька, щоб хоч частково спокутувати провину за неповноцінність.

Коли вийшли з будинку, Закатова запитала насмішкувато:

— Ну, то куди ж вас повести, мій хоробрий рятівнику?

— Якщо з обов’язку — то до найближчої тролейбусної зупинки.

— Питання поставлено так, що я мимохіть змушена взяти командування на себе. А я не звикла командувати. Звикла скорятися.

— То це значно полегшує справу. Мій наказ такий: я простую додому, а ви — куди вам заманеться.

— Наказ остаточний?

— Так. — Він простяг їй руку. — На добраніч, Наталко Романівно!

— На добраніч!

Сергій уже відійшов далеченько, коли Закатова гукнула:

— Сергію Михайловичу, стривайте! — вона підійшла швидкою ходою, взяла його за лікоть. — Як слухняна донька, я не можу обдурювати батька. До того ж у мені заговорила ображена жінка: ви надто легко зреклися мого товариства. Через це я буду з вами сьогодні весь вечір. Але не я щебетатиму, а ви будете розповідати про себе та про свою роботу.

— Надто поганий з мене оповідач, Наталко Романівно.

— Можете звати просто Наталкою. Рада, що ще маю право на це.

— Так, ви нестерпно молода з виду.

— Ви глузуєте з мене! Краще б поспівчували: грим надто сушить шкіру обличчя, та й оті перевтілення не минають для нервової системи марно. Ще два-три роки, та й почну грати характерних бабусь.

— Сподіваюсь, що й через тридцять літ це буде для вас зарано.

— Виявляється, ви вмієте говорити компліменти?

— Це — жалюгідна спроба початківця.

Холодок стосунків між ними поступово танув. Сергій розповів Наталці, як ще зовсім недавно завзято сперечався з її батьком, закидаючи йому всі мислимі й немислимі гріхи, переказав зміст дискусії про характерні риси двох поколінь молоді. Наталка підхопила цю тему, напівжартівливо поскаржилася, що батько тримає її в надто жорстоких шорах, але це, мовляв, тільки підшпигує вирватися з полону та й помчати світ за очі. Цим вона спробувала виправдати свої нічні прогулянки.

Розуміючи, що Наталці зараз було б дуже неприємно зустріти отого її чорнявого супутника, — чоловіка чи нареченого, хто там його знає! — Сергій запропонував не тинятися містом, а просто посидіти в скверику. Наталка охоче погодилася на цю пропозицію. Вони прогомоніли з дівчиною про се про те до півночі і розлучилися майже друзями.

Як завжди останнім часом, тієї ночі довго не міг заснути. В його надто збудженому мозкові перебігали картини недавнього минулого, в вухах лунали голоси. А в підсвідомості не припинявся настирливий аналіз отих загадкових подій, що завдали йому стільки прикростей. Аж видавалося: ось-ось настане прозріння, і все виявиться надзвичайно простим і обгрунтованим. Але, певно, не вистачало хоч і дрібних, проте значливих фактів, щоб простежити причинні ланцюжки з початку до кінця, тому й сподівання це розвіювалося, змінюючись на дратівливе розчарування.

Йому не сходило з думки “пророцтво” Кет. Надто швидко справдилися її слова про близьку небезпеку! Думалося: а що, коли б того вечора в лабораторії лишився не Петро Іванович, а він сам? Чи не трапилося б таке самісіньке з ним?

Сергій намагався відтворити в своїй уяві весь перебіг подій. Ось Петро Іванович бере з сейфа кристамулітовий диск. Несе до генератора. Старанно припасовує в зоні фокусування променів. Відкручує ґудзик з рукава піджака, — сумлінний, щирий старий, звичайно ж, намагався повторити свій, так би мовити, “дослід” з абсолютною точністю. Кладе той ґудзик на диск… Ну, а далі?.. Далі він мусив або надіти скафандр, або сісти до пульта дистанційного керування. Без цього ввімкнути К-генератор він не міг.