_Він. _ Та ти ж на мене навантажуєш, як на верблюда!

_Вона. _ Бо ти дуже хороший і милий. Почекай, не зав'язуй торбу! Ще покладу консерви.

_Він. _ Мені ніяк не зрозуміло, чому ти все кладеш в мою торбу? У Андрія спина спортсмена, вдвоє ширша за мою. Це несправедливо.

_Вона. _ Він носитиме стільки інструментів: молоти, кирки, ломи! Невже тобі не шкода товариша? Ну, не будь таким злим, знайди місце для термоса. Глянь, який він гарний!

_Він. _ Термос!.. А ще що?

_Вона. _ Не бійся! Це майже все. Лишились дрібниці. Коробки з бісквітами, пакет кофе, банка варення. Варення з ягід, дуже солодке. Цукор у цьому пакетику. Рафінад.

_Він. _ Поклади ще щось, щоб я вже був справжнім верблюдом. (Рішуче). Ні! Якби я навіть був ним, однаково не погодився б.

_Вона. _ Ти завжди був добрий і благородний.

_Він. _ А яка мені з цього користь?

_Вона. _ Ви ж вирушаєте в дорогу, все може бути!

_Він. _ Тобто «він вирушає в дорогу» і подібне. Так?

_Вона_ (зав'язуючи торбу). Ти такий сильний! Носитимеш її, як пір'їнку.

_Він. _ Якби я йшов сам, ти б і жменьки солі не поклала мені в торбу. Чому не хочеш у цьому признатись?

_Вона. _ Поклала й сіль, будь спокійний. Загорнула в папір разом з бісквітами.

_Він_ (з жалем). Якби ти наповнила фляжку коньяком… для втіхи.

_Вона. _ Втіхою для тебе будуть мої хороші почуття.

_Він. _ А яка користь від цих «хороших» почуттів?

_Вона. _ Допомагай товаришу Андрєєву, не дозволяй перевтомлюватись. Завжди будь поруч з ним. Тільки так робить справжній товариш. І я любитиму тебе.

_Він. _ І підеш за мене заміж?

Невідомо, що відповіла б дівчина на його запитання, якби до них не підійшов Марко Маринов.

— Слухай, голубе, — звернувся він до картографа. — В цю сумку я поклав з десяток соковитих яблук для Андрія. Якщо особисто дам йому — відмовиться. Норовистий хлопець! Ти передай йому, хай їсть на здоров'я і не звертає уваги на дрібниці. Начальство існує для того, щоб тримати нас в руках. Скільки мене тягали! Дивись, не забудь!

Він поклав пакунок на зав'язану торбу, винувато всміхнувся лаборантці і, підстрибнувши на кривих ногах, швидко повернувся назад. Не встиг він перейти через дорогу, як біля лаборантки й картографа виріс Зюмбюлев.

— А, ти тут, зраднику! — прогримів придушений басистий голос Зюмбюлева. — Все біля жіночої спідниці крутишся! Я ж говорив тобі вночі, — по очах бачу, що ти за один! — Зюмбюлев повернувся до лаборантки. — Він з перелітних птахів, май це на увазі, дівчино! Інакше зав'язнеш.

— Навряд! — сумно похитав головою картограф.

Зюмбюлев набрав серйозного вигляду і, озирнувшись навколо, витяг із задньої кишені своїх мисливських бриджів пляшку і спритно засунув її під пакунок з яблуками.

— Щоб тільки не помітив Папазов, боронь боже! — застеріг він.

Він вп'явся очима в картографа і, посмикуючи борідку, сказав похмуро:

— Це даю вам обом з Андрієм, та більше для нього. Хай прополіскує час від часу горло. Скільки ми перетерпіли разом минулого літа! А ти, голубчику, дивись мені у вічі і мотай на вуса: якщо сам вижлуктиш, я з тебе кров вип'ю, запам'ятай собі! Я злий і нікому нічого не прощаю. Тільки жінці своїй прощаю один-два рази на рік, коли повертаюсь з відряджень. Це у моряків та в нас, геологів, такий закон. В усіх інших випадках, — він покрутив вуса, — я нещадний. Я й сам міг би дати хлопцю слив'янку, та дивлюсь, щось він дуже сердитий, тому передаю через тебе. Ти дивись мені!

Він насварився кулаком і пішов.

Табір поступово стих, спустів. Залишилось тільки троє: Вилю Власев, лаборантка і сторож з села Цвят. Циган погнав мулів пастись.

Прощаючись з Андрієм, лаборантка причепила йому гілочку дикої герані до куртки і шепнула:

— «Невидимий» з нами. Дивись, сам не ходи по темних місцях. Увечері не розпалюй багаття!

Замість того, щоб виконувати завдання протягом чотирнадцяти днів, Андрій вже на сьомий повернувся в табір.

Рік-півтора тому я випадково зустрівся з картографом Делчо Єневим, і він одразу мене впізнав, як це не дивно. Наберіться терпіння, я розповім, коли й де ми познайомились того літа. Цікаво, що він з першого погляду впізнав мене, хоч спочатку і не міг згадати, хто я і де ми зустрічались. Я належу до тих людей, яких раз побачиш і запам'ятаєш на все життя. Дивно, що мої знайомі дуже ніяковіють, коли я починаю з ними розмову, ніби не розуміють відразу, хто я і де вони мене бачили. Я пояснюю це звичайною людською неуважністю. Адже ми живемо в дуже напружену, динамічну епоху.