«Сонце йде - нам тьма судилась»,- чути стогони юрби.

Цар, коли вельмож побачив, од печалі застогнав

І промовив: «Подивіться - сонця блиск згасати став!

Чим його ми засмутили, що від нас помандрував?

Хто стоятиме віднині на чолі вояцьких лав?»

Плач і зойк здійнявся, втихли всі на декілька хвилин.

Цар звелів: «Дізнайтесь: в мандрах він з вояцтвом чи один?»

Повен сорому і жаху, увійшов тут Шермадін;

Заповіт віддавши, думав, що настав його загин.

Він сказав: «Оце знайшов я, як ввійшов в його палати,-

Там раби себе з риданням били в груди, дерли шати.

Сам-один він, без нікого, тайно рушив мандрувати.

Зле життя мене втомило. Присуди ж мене до страти!»

Заповіта прочитавши, заридали всі в покої. Цар звелів:

«Нехай вояцтво скине пишнобарвні строї!

Хай всі сироти й удови молять в бога ласки тої,

Щоб він дав йому дорогу завершити в супокої».

Віддаляючись від сонця, ще сильніше місяць сяє,

А коли підходить ближче,- гасне, в променях згорає,

Та без сонця і троянді цвіту-розцвіту немає;

Як не бачимо кохану - давнє горе оживає.

Розпочну тепер я повість про мандрівки юнака:

їде, й серце закипає, не всихає сліз ріка;

Озирається навколо, сонце поглядом шука,

Непритомніє, як сила з тіла дужого зника.

У півмлості й слова змовить він не міг і став як тінь:

Наче ключ Діжлійський, сльози лив од болю і тужінь;

Щоб розвіяти страждання, поглядав у далечінь,-

Він туди в нестямі їхав, де й куди помчиться кінь.

Мовив: «Люба! Будь проклятий, хто тебе у кожнім слові

Не хвалитиме,- про тебе не забути юнакові!

Очі знову прагнуть бачить риси дівчини чудові.

Так! Закоханий повинен покорятися любові!

Що робитиму без тебе? Де шукатиму я втіх?

Я б забив себе, та знаю: засмутить тебе цей гріх,

Засмутить кохану звістка, що мене нема в живих,-

Ліпше хай життя спливає у потоках сліз гірких!»

Він з плачем казав: «Страждання в мене десять лез встромили,

Мов загін індійців, вії в мене мечуть вбивчі стріли;

В неї очі - самоцвіти, в мене влучать ці берили!

Ці вуста, ці очі й коси в мене муки породили».

Він казав: «О сонце! Образ ночі сонячної ти,

Знак того, що всім живущим мудро править з висоти,

Знак того, якого воля владно рухає світи,-

Дай мені зустрітись з нею, досягнувши до мети!

Для філософів прадавніх ти являло образ бога!

Поможи мені - я бранець, в кайдани закутий строго,

Я, агат згубивши, прагну до рубіна дорогого!

То мене журила близькість, а тепер смутить - дорога».

Він болів, горів і танув, наче білий віск свічок,-

Запізнитися боявся і коня прискорив крок.

Ніч лягала - милувався плином зір поміж хмарок,

їх рівняв до неї, тихо озивався до зірок.

Мовив місяцю він: «Зглянься, на благання зваж моє!

Шлеш любов ти закоханцям, що їх недугом стає;

Шлеш терпець і витривалість, в тебе лік любовний є.

Хай побачу я обличчя, що прекрасне, як твоє!»

Мучив день його, а присмерк, захід сонця - потішав.

Над рікою зупинявся, над свічадом вод сідав,-

Біг в ріку ручай кривавий, проливався слізний став.

А тоді, знов сівши верхи, мчав без броду й переправ.

Стрункостанний, мов алое, проливав він сліз потік;

Десь в ущелині скелястій вбив козу і тут же спік,

З'їв її, та й далі їхав, серце - Марса, сонця - лик.

Він казав: «Троянду втратив, опечалився навік!»

Ті слова, що витязь мовив, як повторювать тепер?

Він ішов у смутку й плакав, бо вогонь його пожер,

Червоніли слізні очі, щік троянду він роздер.

Ось печери вже замріли. Поспішив він до печер.

Враз Асмат його впізнала - вийшла, стала коло входу,

Аж стерялася, точила сльози, наче дощ в негоду.

їх обійми появили спільну радість, спільну згоду.

Як була бажанням зустріч, то є щастям час приходу.

Витязь дівчині промовив: «Як твій пан тут пробувався?»