Лиш Асмат мене втішала ніжним словом, чулим зором,

Говорила: «Хай ця зустріч не стає тобі докором,

Двері радості розкрий же, не вгортайся знову горем!

Діва стримана і горда - їй до тебе змовить сором».

Я сказав: «Мене зцілити можеш ти, о сестро й нене!

Можеш частими звістками втішить полум'я шалене,

Бо послання безнастанні згоять серце тороплене.

Що від неї ще почуєш - не ховай того від мене».

Сів я верхи, і поїхав, і заплакав крадькома;

Увійшов до спочивальні - сил нема і сну нема.

Рис кристали та рубіни синя синизна пройма.

Став бридкий мені світанок, полюбилась ночі тьма.

Посланці із Хатаеті повернулись накінець -

Слово горде і Зухвале нам приніс од них гонець:

«Ми самі - не боягузи, не хистка в нас міць фортець.

Вашого царя не знаєм. Що його нам рішенець?»

«Я - Рамаз, я - цар, складаю Таріелу це послання:

Прочитавши, що ти пишеш, я відчув лиш дивування,-

Ти мені, царю народів, смієш слати вимагання!

Щоб така до нас цидула була писана остання!»

Я відразу воєводам наказав війська збирать,-

За небесні зорі більша зібралась індійська рать;

Звідусіль ішли до мене люди, сповнені завзять,-

Вкрило військо доли й гори, поля й лугу кожну п'ядь.

Не барились, поспішали, всі прийшли, хто тільки міг;

Я тоді, владнавши військо, вояків оглянув здвиг,

І мене потішив добрий лад загонів, коней біг,

Звага воїнів, моторність, хваразмійська зброя їх.

Розгорнув я царський прапор, наш червоно-чорний стяг,

Наказавши війську вранці готуватись до звитяг;

Сам же плакав і себе я звав нетягою з нетяг:

«Свого сонця не узрівши, як верстатиму я шлях?»

Як прийшов додому - гірше став тужити й сумувати,

Сльози ринули як річка, що порвала всі загати.

«Доле!
– так лементував я,- о, яка ж бо нетривка ти!

Я, безумний, мав троянду, та не міг її зірвати!»

Увійшов слуга. Мені він, левню тужному й сумному,

Від Асмат дає послання, і вона в листі отому

Пише так: «Жадане сонце зве тебе до свого дому.

Тож приходь. Хай буде радість серцю журному твойому!»

Я зрадів. Як тільки згасло сяйво присмерку бліде,

Увійшов у сад, нікого не зустрівши там ніде;

Та ось знову, як і вперше,- сміючись, Асмат іде

І ласкаво каже: «Леве! Місяць твій на тебе жде».

Я пішов. Переді мною - дім з колонами кружганку;

Місяць ллє у сад проміння, осяваючи альтанку,

Де сидить вона, сховавшись в зеленавому серпанку.

Вид її прегарний вкинув юне серце в лихоманку.

Вгамувавши трохи серце, я ввійшов і став на килим;

Підвелась, як вежа, радість; сяв лицем я заяснілим.

Сонцелика заховалась в подушки обличчям милим,

Та звелась і вмить метнула в мене поглядом несмілим.

Так промовила: «Сідати попроси, Асмат, його ти».

Коло славної, як сонце, я на подушку навпроти

Сів і втішився душею, що кляла недолю доти.

Я дивуюсь, що, згадавши, ще живу, як всі істоти!

Змовила: «Ти побивався, що і слова, як то слід,

Не зрекла й іти звеліла. В'янув ти, мов пільний цвіт,

Гірко плакав - на нарцисах бачу й досі сліз я слід,

Але перед амірбаром мушу знати сан і стид.

Жінці перед чоловіком личить стриманою буть,

Та приховувати горе - це найтяжчий біль, мабуть;

В мене посміх на обличчі, та мене жалі печуть,-

Я прислужницю просила розказати правди суть.

Одне одного ми знаєм. І того я не втаю,

Що лише тобі належу,- кличу в свідки честь мою

І страшну велику клятву на потвердження даю:

Якщо зраджу - хай позбавить бог мене відрад в раю!

На хатавів осоружних вирушай походом сміло,-

Дасть господь, і ти повернеш, закінчивши славне діло.

Що робить мені без тебе, щоб розстання це не вбило?

Забери ж у мене серце, а своє мені дай ціло!»

«Хто в цім світі,- я промовив,- мав іще таку кохану?
–