Раптом в дверях появився проводир царських рабів,

Шістдесят з ним слуг, як личить, за звичаєм, для царів.

Я здивовано сказала: «Ні, немарно він забрів!»

Привітавши, він промовив: «Фатьмо! Ось царя наказ:

Діву, що У сен сьогодні дав царю, веди до нас,-

Ми візьмем її з собою. Поспішай,- вертати час!»

Небо зверглося на мене, землетрус мене потряс.

Ще раз я перепитала: «Та про кого кажеш ти?»

Мовив: «Дав Усен цареві діву, образ красоти».

Вже нічого не поробиш - на загибель треба йти.

Затремтіла я. Немає сил ні встати, ні лягти.

Я ввійшла. Вона ридає, точить сліз невпинну зливу.

Я кажу: «О сонце! Маю долю чорну і зрадливу!

Небо вразило нас нині силою свойого гніву,-

Донесли на мене, вбили! Цар чекає вже на діву!»

Мовить: «Сестро, не дивуйся! Я інакшого й не жду.

Бо мені судилось знати тільки горе на роду;

Ти добра й не жди для мене - сподівайся на біду.

Не нове, а давнє лихо мучить душу молоду».

Із очей струміли сльози, мов перлини, гарні грою;

Сміло так звелась, як личить тільки тигру чи герою,-

Вже не радістю їй радість, а жура їй - не журою.

Прийняла чадру від мене, вкрила стан і лик чадрою.

Я метнулась до скарбниці, де скарбів є повна зала,-

Там взяла я самоцвітів, скільки знести їх здолала;

Ціле місто - ось є вартість перла кожного і лала.

їх, вернувшись, вклала в черес, ним її оперезала.

Я сказала: «Може, перли придадуться десь в полоні».

І, віддавши сонце слугам, лютий пал відчула в лоні.

Вийшов цар назустріч діві; місто - в кличах, в передзвоні.

Йшла вона, бліда, спокійна, не схиляючись в поклоні.

Глядачі за нею бігли, кричачи на всі лади,

Вартові не мали сили їхні стримати ряди.

Цар побачив кипарисну, що крізь площі йшла й сади,

І, здивований, промовив: «Сонце, ти прийшло сюди?!»

Кожен очі мружив,- сонцем всіх сліпила діва ця.

Цар прорік: «Я через неї обертаюсь на сліпця.

Де така краса зродилась з волі вищого творця?

Хто її, безумний, любить - в мандрах жде свого кінця!»

Посадивши поруч, мовив він солодкі їй слова:

«Розкажи нам: хто ти, звідки, що душа твоя хова?»

Та йому не відповіла діва, наче нежива,

І сиділа супокійно, і хилилась голова.

Що казав владар до неї - і не чула в ті хвилини,

Бо полинуло в ній серце десь до іншої країни;

Щільно стислися троянди, не розкрилися перлини,

І не знав ніхто з присутніх про таких скорбот причини.

Цар сказав: «Хіба сторонній біль її збагнуть зуміє?

Може бути дві причини, з котрих дівчина ця скніє:

Чи, закохана у когось, діва про обранця мріє

І, крім нього, ні до кого говорити не воліє;

Чи горить в цій мудрій діві пал святого обов'язку,

Обернувши біль не в болі, а поразку - не в поразку,-

І вона нещастя й щастя вже сприймає, наче казку:

Мисль, мов голуб, в неї прагне в інший край, по іншу ласку.

Дасть господь,- мій син вернеться переможцем із походу,-

Треба, щоб застав він сонця незмарнілу, повну вроду;

Хоч на повість найкоротшу, може, виманить він згоду.

Хай цей місяць тут темніє аж до сонячного сходу!»

Син царя - сказать я хочу - був звитяжцем добрим, смілим,

Незрівнянним щодо вдачі, гарний і лицем, і тілом.

Він тоді десь забарився, зайнятий вояцьким ділом,-

Це для нього батько вибрав діву, рівну лиш світилам.

Принесли їй одяг -і вкрилась у дівочі сповивала,

Наче самоцвіт сліпучий, красота її засяла,

Лалом всаджену корону на своє чоло поклала,-

Прикрасилася троянда сяйвом ясного кристала.

Цар звелів: «Одпочивальню приберіть для неї гоже!»

Там, із західного злота викуте, стояло ложе.

Цар великий, пан країни, і виборніші вельможі

Повели в хороми сонце, що розважити всіх може.

Дев'ять євнухів поставив він на варті вдень, вночі-

Сам же став бенкетувати, і гуляючи, й п'ючи,

І подякував за діву, дар Усену даючи.

Загриміли тулумбаси, засурмили сурмачі.