Люди, вправні у чаклунстві, що могутньо химородять;

їх ніхто і не зачепить, самі ж всюди людству шкодять.

Всі, що йдуть боротись з ними,- в сліпоті й ганьбі відходять.

Знають чар таємних силу; супротивних засліпляють,

Кораблі у хвилях топлять, в морі вихорі здіймають,

Воду сушать і по водах, мов по землях, походжають.

Схочуть - день без сонця гасне, схочуть - пітьму осявають.

Звуть їх каджами за люті їхні чари й ворохоби,

Хоч вони, як всі ми, люди, людські маючи подоби».

Автанділ сказав: «Зцілився дух мій, наче од хвороби,

Бо звістки, отут почуті, всі припали до вподоби».

Автанділ в сльозах невпинних серцем всім уславив бога:

«Боже, дякую тобі я, бо від тебе - допомога!

Слави й величі твоєї проказать устам не змога,-

Ти даруєш з неба ласку, й доля зміниться убога».

Славив бога: добрі вісті принесла йому ця повість,

Та Фатьма вже запалила в серці хтиву буйнокровість,-

Мусить пал її терпіти Автанділ, приспавши совість,

Мусить зносити лик сонця поцілунків гарячковість.

П'є Фатьма відраду, лігши з Автанділом тої ночі,-

Витязь стан її до себе пригортає неохоче.

Тінатін свою згадавши, тайним трепетом тріпоче,-

Звідси вирватись у безвість знавісніле серце хоче.

Ллються в море тайні сльози, сліплять очі силаю,-

Чорний вир агатний човен закрутив в крутінь свою.

Він казав: «Коханці, гляньте: був я рівен солов'ю,

Та, з трояндою розставшись, став я круком на гною».

Розтопить могла б каміння сліз рясних ріка кривава,-

Між троянд її спинила вій агатових застава.

Солов'єм Фатьма раділа, запобіглива й ласкава,

Бо, троянду стрівши, мріє солов'єм зробитись ґава.

Розсвітало. Сонце світу стан смуглявий свій омило

У купелі. Жінка внесла одягти на гарне тіло

Пишний стрій, чалму, білизну, що ясніла свіжо й біло:

«Все візьми ти, не соромся,- забери, що серцю мило».

Автанділ рішив: «Сьогодні я свою відкрию тайну».

Досі він вдягав одежу, для значних купців звичайну,

А тепер вдягнув обнову витязівську, злотосяйну.

Лев став сонцем. Всі узріли переміну в нім негайну.

Принесла Фатьма для учти різні страви та напої.

Автанділ, убраний пишно, появився у покої.

Мовила Фатьма, узрівши, що він зняв купецькі строї:

«Людям, що про тебе марять, втіхи ти додав нової!»

Захватом Фатьму впоїла красота його чудова,-

Він в душі своїй всміхався, не промовивши ні слова:

«Ні, про мене їй нічого не сказала ця обнова».

Що робить йому? За нього жінка ця на все готова.

Розійшлися по обіді. Витязь вирушив додому,

Він вина напився й зразу ліг заснути, збути втому.

Аж увечері проснувшись, встав у блиску осяйному,

Запросив Фатьму до себе: «Радий гостю я нічному».

Автанділ, Фатьму зустрівши, чує зойк її палкий:

«Той, чий стан, немов алое, смерть несе душі моїй».

Садовить її він поруч, стеле килима він їй;

На садок троянд лягає тінь од хатки довгих вій.

Автанділ їй каже: «Фатьмо, все про тебе знаю я,-

Від новин цих затремтиш ти, мов жалить тебе змія,

Та повинна знать ти правду, хто я є, моє ім'я.

Чорні пущі вій агатних - там таїться смерть моя.

Ти гадаєш, що купець я і веду цей караван,-

Ні, я є воєначальник, володар мій - Ростеван.

Я - водій всіх військ, що гідні прославлять царевий сан,

Всіх скарбниць і всіх зброярень розпорядник я і пан.

Знаю, ти - мій друг надійний. Де ще є такі серця?

Цар мій доньку має,- рівен сонцю блиск її лиця.

То вона мене мордує, і мене красуня ця

Надіслала в мандри,- кинув я царя, її вітця.

Я, шукаючи ту діву, про яку казала ти,

В пильних розшуках невпинних обійшов усі світи,-

Зміг закоханого в неї лева зблідлого знайти.

Він терзає власне серце від журби і тяготи».

Автанділ Фатьмі повідав, що причиною було,

Щоб укрив у шкуру тигра Таріел своє чоло.

Каже він: «Бальзам ти маєш, що душі загоїть зло,