Недовіри Таріела Автанділ не переніс,-

Зразу ж вирішив сказати вість, яку сюди приніс;

Вийняв він вуаль тієї, що струнка, мов кипарис,-

Таріел, цей дар впізнавши, з рук схопив його й притис.

Він, листа впізнавши почерк і вуаль - цей талісман,

Притулив до них обличчя, і лице сповив туман,

Дух полинув, вій агати нахилив чуття буран;

Мук таких не зніс би Каїс, їх не зніс би й Саламан!

Автанділ узрів: як мертвий, Таріел звалився з ніг.

Красномовному на поміч побратим мерщій побіг,

Та понищеному палом помогти уже не міг,-

Дар коханої узрівши, вражений юнак знеміг.

Милозвучний плач і стогін в Автанділа витис шал:

Рвав він воронові крила, вбитий горем наповал,

Тяжко молотом з алмазу розбивав гранчастий лал,

Звідти ринули потоки, що багріли, мов корал.

Дивлячись на Таріела, дряпав він лице прекрасне:

«Як наваживсь я, ^безумний, на сповіщення невчасне?

Хто, ллючи так раптом воду, гасить полум'я невгасне?

Наглих радощів не може серце стерпіти нещасне!

Я забив свойого друга! Я достоєн глуму й сміху,

Бо, безтямно учинивши, вбив свою єдину втіху.

Люди, у ділах квапливі, завше служать тільки лиху.

Небучна розважність краща від уславленого спіху».

Таріел лежав, як попіл, втративши життя й сліди.

Автанділ пішов у хащі, скрізь шукаючи води,-

Він побачив кров левину,- взяв її, приніс сюди

І на груди бризнув - лалом став блакит, цей знак біди.

Кров'ю лева груди лева тричі він змочив підряд;

Затремтіли вії друга, мов стрільців індійських ряд,-

Він розплющив очі, сили поверталися назад,

І заграв блакиттю промінь, виблиск місячних принад.

Взимку в'яне цвіт троянди від вітрів, дощів і мряк,-

Влітку сонце палить квіти, сушить пагонці гілляк,

Але соловей не тихне, сівши на трояндний крак.

Жар пече, мороз морозить,- рани ниють так і так.

Серцю людському так само не вгодити - все одно,

Чи в розраді, чи в печалі,- завше в безумі воно,

Завше зранене, й ніколи щастя серцю не дано!

Хто себе довірить світу, ворог той собі давно.

Таріел на лист поглянув, що прирік його на скін,-

Він шалів, листа читавши, клекотів кривавий плин,

Мерхнув, гаснув промінь денний, очі сліпли від сльозин.

Автанділ сердитий звівся, став картати друга він.

Він казав: «Людина мудра не ведеться так, як ти!
–

В час, коли радіти треба, нащо скніти з тяготи?

Нум, рушаймо!
– ми повинні сонце втрачене знайти,-

Приведу тебе я скоро до жаданої мети.

Нині личить нам радіти, серце мужнє потішати,-

Тож на коней ми сідаймо до Каджеті вирушати;

Хай ведуть мечі нас наші,- розженімо їхні чати,

Покладімо каджів трупом,- що нам стріли та булати?!»

Вщухнув безум Таріела, зміг на друга він дивиться,

Із очей його сяйнула чорно-біла блискавиця,

Він світився - крізь рубіни сонця промінь так ясниться.

Обдаровує достойних бога щедрого десниця!

Він казав до Автанділа, вдячна річ його була:

«Годен ти похвал мудріших,- що тобі моя хвала?

Оживив зів'ялу квітку ти водою з джерела,

Зупинив ту слізну зливу, що з нарцисів потекла.

Я віддячити не можу,- хай тобі віддячить бог,

Бо в моєму серці нині вже ручай кривавий всох!»

Сівши верхи, заспівали і назад помчались вдвох,-

Щастям світ Асмат наситить, зголоднілу від тривог.

Он сидить Асмат печальна край печери, як вві сні,

Лиш в сорочку вбрана, знявши з себе одяги тісні.

Раптом бачить Таріела, з ним на білому коні

Бачить витязя,- лунають солов'ями їх пісні.

Завше брат її вертався, сліз рясних ллючи струмок,-

Зараз чує: він співає голосніше від пташок.

Перелякана, мов п'яна, йде вперед вона на крок,-

Серце ще її не знає найвідрадніших звісток.

Сміючись, аж сяють зуби, їй гукають догори:

«Гей, Асмат, ось ми дістали неба радісні дари,-

Місяць втрачений знайшли ми, дочекалися пори,

Що вогонь нам згасить доля, радість дасть замість жури!»

Автанділ з коня зіскочив; на Асматині привіти