– Заспокойся, Анiто, дай же менi хоч слово сказати.

Хотiла покласти долоню на його губи, вже й рука сiпнулася, але чомусь не наважилась. Туо вловив цей жест, сам узяв її руку i поцiлував.

– Я боявся, що ти... перемiнилась, стала чужою. Душа в тебе чиста - я щасливий.

– Так ти прощаєш? Прощаєш мою слабiсть? Ну, скажи, благаю!

– Прощаю, заспокойся. То хвилинне. Ти мiцна...

– Спасибi, любий... Спасибi, що вiриш... Бо... я...

– "Жучок" нас не розлучить, Анiто.

Вона мовчки припала до нього, вхопила обома руками за голову, нахилила i, ставши навшпиньки, почала цiлувати його обличчя. Щось шептали її вуста, дихання їхнє змiшалось, i обоє сп'янiли до нестями. Iшли темною алеєю, серця їхнi стугонiли, вони вже не чули дихання звiрiв навколо i нiчого не чули, бо їх наповнювало щось хвилююче i прекрасне. Iшли оглушенi, здивованi i трохи наляканi. Озеро. Темнi верби. Копичка сiна. Трава. I тиша, первозданна тиша - певне, така була в раю, коли Адамовим очам вiдкрилася Євина краса.

– Я хочу дитину...
– прошепотiла Анiта, опускаючись на сiно.
– Любий мiй, єдиний...

20

Археолог, чоловiк середнiх рокiв з обвiтреним лицем i рiдким волоссям на головi, зустрiв Лаконтра i Туо з належною чемнiстю.

– Прошу, заходьте.

Передпокiй завалений всякою всячиною. На пiдлозi попiд стiнами - якесь камiння, уламки потемнiлого посуду, сiрi побитi постатi не то якихось богiв, не то казкових тварин; широке пiдвiконня теж заставлене примiтивними виробами зi скла i ще якихось кольорових матерiалiв; на стiнах - черепи i роги тварин.

Туо ступав обережно, щоб нiчого не зачепити, i на ходу поглядав на цi експонати.

– Дещо тут в станi обробки, - сказав господар, помiтивши його зацiкавлення, - а є й просто сувенiри, що нагадують про експедицiї. Не встиг усього впорядкувати: недавно прибув.

В кабiнетi висiли картини; великий робочий стiл завалений паперами та рiзним канцелярським начинням.

Лаконтр познайомив господаря з Туо, сказавши тiльки, що "ось цей юнак цiкавиться археологiєю i має оригiнальнi iдеї". Господар привiтно поглянув на Туо i запросив сiдати. Йому цiкаво послухати ентузiаста, дiзнатися про тi "оригiнальнi iдеї", бо тепер дуже рiдко трапляється в їхнiй науцi щось нове, свiже.

Розташувалися бiля круглого столика помiж двома високими стрiлчастими вiкнами - археолог I Туо навпроти один одного, Лаконтр посерединi.

– Ну що ж у вас цiкавого, юначе?
– Господар поклав руки на столика i зчепив пальцi.

Туо не знав, з чого починати, i поглянув на Лаконтра, наче шукаючи поради.

– Я не фахiвець, - обiзвався Лаконтр, повернувши голову до археолога, але те, що пропонує мiй друг... надзвичайно цiкаве.

– Що ж саме?

Туо поглянув у вiкно - праворуч збiгали дахи з червоної черепицi, лiворуч далину замикав пологий спуск гори, втиканий соснами.

– Я хотiв би органiзувати розкопки в Сахарi, - сказав i перевiв погляд на господаря.
– 3 вашим авторитетом i... вашими зв'язками це, очевидно, можна б було зробити.

– Сахара дуже велика, - без усмiшки промовив археолог.
– Що саме ви маєте на увазi?

– Я гадаю, по всiй Сахарi, на кожному кроцi, можна знайти залишки високої культури. Але краще почати десь iз центру...

Археолог пiдвiвся, узяв згорнуту грубкою мапу i розстелив її на столику. Мапа була велика, її краї звисали майже до пiдлоги. Неначе з високостi, Туо побачив перед собою величезну пустелю. Мапа всiяна позначками, на нiй нанесено i пунктир караванних шляхiв, i зеленi цятки оаз, i рудi кряжi.

– Iдеться не про ту високу культуру, яку ви, археологи, маєте на увазi, коли говорите про бронзовий чи залiзний вiк, - продовжував Туо.
– Культура, похована в Сахарi, - набагато вища за сучасну цивiлiзацiю...

Археолог кинув запитливий погляд, але нiчого не сказав.

– Якщо ця гiпотеза...
– почав Лаконтр, але Туо не дав йому докiнчити.

– Зрозумiйте, що це не гiпотеза, а цiлком достовiрнi вiдомостi! пiднiс вiн голос.
– Сахара - це майданчик, на якому було зведено Центрум мiсто-суспiльство, мiсто-державу...

– Нiчогенький майданчик, - усмiхнувся археолог, - три мiльйони квадратних миль.

– Так i мiсто ж було нiчогеньке - сягало до стратосфери, i жило в ньому кiлька мiльярдiв людей. Важко припустити, що навiть пiсля вибухiв кваркових бомб там нiчого не залишилось. Але припустiмо, що так i сталося температура, не менша, нiж та, що виникає в надрах зiрок, за кiлька секунд розплавила, злизала, випарувала грандiозну споруду, але ж кратера нема? Отже, те, що в глибинi кори - залишилося. Бункер "Археоскрипт" безперечно вцiлiв...