– Вас запрошують... он до того кабiнету.
– I вказав рукою.
– Номер тринадцять.

– Хто?

– Доктор... Iкс, - загадково усмiхнувся сержант.
– Зайдiть, там побачите.

I справдi, назустрiч їй пiдвiвся з-за столу чоловiк у бiлому халатi. Подав руку:

– Давайте познайомимось. Звiть мене доктор Фраг, а менi дозвольте називати вас просто Анiта. Згода? Ну, от i добре.

Фраг посадив її в крiсло, а сам заходився поратись коло якогось невеличкого апарата, що стояв на столi. Щось було в його жестах, у голосi таке, що насторожувало дiвчину. Проте вона з цiкавiстю очiкувала продовження розмови. Хто такий цей доктор Фраг? Серед працiвникiв їхньої клiнiки досi його не було... Може, новий ординатор? Сидiла, пiдiбравши ноги i сховавши голi колiна пiд халат.

– Ну, от i готово, - сказав доктор Фраг, вставляючи штепсельну вилку в бiлу розетку.
– Спустимо штору, i я вам продемонструю невеличкий фiльм. А перед тим хочу вам сказати, Анiто: ви - молодчина, продовжуйте так i далi.

Анiта не розумiла, про що вiн говорить, аж доки на стiнi не з'явилися кадри фiльму. На плiвку знято її зустрiчi з Туо, навiть розмова записана!

– Бачите он сузiр'я Лiри?.. Паралелограм iз зiрок.

– Бачу.

– А оту найяскравiшу, ледь синювату?

– Бачу.

– Ото Вега, моя рiдна зiрка, моє сонце.

– Ви. звiдти, Туо?

– Звiдти.

– А чому ж ви такий самий, як i земляни?

...- Можна б, наприклад, запропонувати схему гравiтацiйно-магнiтного двигуна...

Все, все було на екранi - навiть те, як вона в саду увечерi притулилась до його плеча! I як штору поправляла в палатi...

– Навiщо це?
– не пiдводячи голови, спитала Анiта, коли проектор урвав своє осине дзижчання.

– Ви, я бачу, трохи здивованi, Анiто, - обiзвався Фраг, запалюючи сигарету.
– А я дуже задоволений з цього фiльму. (Вона пiдвела голову i поглянула на нього невеселими очима). Зараз поясню. Ви знаєте, за яких обставин потрапив до нас оцей... Туо. Через нього загинув i ваш наречений цього ви теж, сподiваюсь, не забули. I ось цей iноземний агент i диверсант удає божевiльного, всiляко маскується, сподiваючись сипнути нам пилюкою в очi. Зараз вiн цiлком здоровий, i тримати його тут ми не можемо. Вже й так журналiсти товчуться бiля клiнiки... Так от, раз вiн прибрав роль божевiльного - повiримо йому, вiдправимо до психiатрички. До вас вiн добре ставиться, охоче розмовляє...

– Але ж я не можу...

– Нi, нi, ви нiчого не будете випитувати, Анiто. Може, вiн обмовиться сам, розумiєте? Треба тiльки, щоб ви частiше бували в нього, а така можливiсть буде вам надана.

– Я не знаю доктор Фраг, чи я здатна...

– Ви що, не розумiєте яке це має значення для нашої безпеки?
– В голосi Фрага з'явилися холоднi нотки.- Чи, може, ви хочете, щоб ми й вас притягли до вiдповiдальностi за посiбництво вороговi нашої держави? Докази ви щойно бачили.

Анiтi хотiлося пiдвестися i кинути цьому слимаковi: "Це нечесно, ви не маєте права!" Але сидiла i мовчала. Спрацював iнстинкт самозбереження. На душi було гидко, так наче її обляпали грязюкою, але вдiяти нiчого не змогла. Перед очима промелькнув образ втомленої мами i меншого братика, що оце почав учитися в коледжi. Батько, тяжко поранений на вiйнi, пiсля перемоги прожив недовго... Без її заробiтку не можна, нiяк не можна...

Фраг зрозумiв її мовчанку iнакше: набиває цiну.

– Пiсля закiнчення справи одержите винагороду.

Аж тепер вона схопилася, затрясла руками:

– Тiльки не це! Тiльки не це! Нiякої вашої винагороди менi не потрiбно, чуєте? Не потрiбно! Провiдувати його, як хворого, я буду, а бiльше нiчого.

– Цього й досить. I не треба так хвилюватися, дiвчинко.

– I ще я вам хочу сказати: не вiрю я, що вiн диверсант!

– Чому? Якi докази?

– Чому? Та... просто вiдчуваю. Iнтуїцiя.

– Значить, по-вашому, то не маячня - про Вегу?..

– По-моєму, нi.

Фраг побарабанив кiстлявими пальцями по столу.

– Стережiться, бо вiн починає на вас впливати. А психоз заразливий... Вега... Еге, коли б це справдi! Тим бiльше мусили б його розкрити! Якби то... на десять тисяч рокiв уперед... Ви розумiєте, що це значило б для могутностi нашої держави?!

Здається, аж очi в нього закрутилися в орбiтах.

– Я все розумiю, - впалим голосом вимовила Анiта i додала: - На жаль, усе.

– Ну, от i добре, - сказав Фраг, удаючи, що не розумiє її жалiв.
– Я так i сподiвався, що ми станемо друзями. На останку хочу застерегти вас, Анiто: не здумайте... мiняти лiнiю. Кожен ваш крок фiксуватиметься.

Анiта вискочила з кiмнати, неначе миша з пастки.

6

Фраг раз по раз прикривав долонею рота i пирхав. Це означало, що вiн смiється, що йому страшенно весело. Ще б пак! Туо викинув такого коника, що луснути можна. Подякував головному лiкаревi за турботи про його здоров'я, попрощався i... рушив просто до виходу. Бiля ворiт його зупиняє сержант:

– Пробачте, а куди це ви розiгналися?

– Я - мандрiвник...

– Спочатку помандруйте до кiмнати номер тринадцять, там доктор Фраг...

– А до чого тут цей... доктор Фраг?
– щиро чи, може, удавано здивувався Туо.
– Лiкування закiнчилось, головний лiкар виписав мене... Дайте менi вийти, це моє природне право.

– I полiт над воєнною базою - теж природне право? Вас може звiльнити тiльки вiйськовий суд!
– Сержант заступив дорогу, його рука в широкiй кишенi стискувала рукоятку пiстолета: "Кинеться на мене чи нi?
– тривожно стукала думка.
– Вiд робота можна всього сподiватися".