Але Туо не кинувся на сержанта. Спокiйно повернув i пiшов до корпусу. Тепер ось вiн стоїть перед Фрагом i вдає з себе святу невиннiсть. "Мандрiвник... Природне право..." Ну й комiк!

Фраг перестав пирхати, вiдiслав сержанта. Обличчя його набрало суворого вигляду.

– Ви самi зволiкаєте слiдство.

Туо здивовано спитав:

– Яке слiдство? Що все це означає?

– Не прикидайтесь простачком. Ви i вашi хазяї зазнали фiаско, операцiя провалилась. То чи не краще припинити цю дитячу гру i покласти карти на стiл?

– Нiяких карт у мене не було, - розвiв руками Туо.

I жест, i голос були такими щиро наївними, такими природними, що Фраг з досадою подумав: "Добру ж ти школу пройшов! Певне, залучають справжнiх акторiв!" Уголос промовив:

– Давайте по порядку. Звiдки ви летiли до забороненої зони?

– Не знаю, про яку зону iдеться. Мiй апарат було розраховано так, щоб увiйти в нижчi шари атмосфери над Пiвнiчною Африкою, як ви тепер називаєте цей континент. Це була експериментальна модель, i коли б я знав точнi просторовi координати Центруму, я б ним i не користався. Побачивши безкраю пустелю, я подумав, що вiдхилився вiд курсу - адже тут мусiли б цвiсти сади!..

– У Сахарi - сади?

– Так, сади, виноградники. Натомiсть бачу - пустеля.

– А ракетнi сади вас не цiкавили? Анiскiлечки?

– У мене культурна мiсiя.

– Так, значить, ваш апарат збився з курсу...

– На жаль.

– Якiй державi належить цей лiтак?

– Нiякiй земнiй державi. Я прибув iз сузiр'я Лiри...

– Та годi морочити голову!
– не стримався Фраг i стукнув кулаком по столу.
– Набридло! Будемо вiдповiдати чи нi?

На Туо цей спалах гнiву не справив аж нiякого враження.

– Я бачу, що розмови в нас не вийде, - сказав вiн спокiйно.
– Ви не вiрите жодному моєму слову. Через свою... крайню вiдсталiсть, граничну обмеженiсть. I я хотiв би...

Фрагове обличчя налилося кров'ю: усе ж фiксується! I вiн поспiшив перебити:

– Прошу по сутi!

Туо з тiєю ж витримкою, так само повiльно добираючи слова, продовжував:

– Я хотiв би поговорити з президентом вашої країни.

– З президентом i не менше?
– долаючи дражливiсть, Фраг намагався наситити свої слова iронiєю.
– А з прем'єр-мiнiстром не зводите порозмовляти?

– Чому ж, з прем'єр-мiнiстром також.

– О, яка великодушнiсть! Ну, що ж, доведеться полiкувати вас вiд космiчної маячнi!

– Я цiлком здоровий як з погляду терапiї, так i психiатрiї, - рiвним голосом промовив Туо.
– Застерiгаю вас: за насильство над космiчним мандрiвником ви будете вiдповiдати перед...

Не встиг договорити: з бiчних дверей вискочило кiлька дужих санiтарiв психiатричної лiкарнi, вхопили за руки, повалили - не спромiгся, бiдолашний, i скрикнути, як одержав укол. Тiло його зiв'яло, щось хотiв сказати, та язик уже не слухався, свiдомiсть швидко тьмарилась, але вiн все-таки встиг коротким поглядом обпекти Фрага. Розпластаний на килимi, вiн наче вистрiлив тим поглядом! I це не була ненависть чи лють. Якби це - Фраг би й оком не клiпнув, до ворожостi вiн звик. У тому поглядi була якась неземна туга, щось таке, що обдало Фрага крижаним холодом.

Туо вже завезли на далеку околицю мiста, за жовтi мури, вже, певно, запакували в спецiально обладнанiй кiмнатi, а Фраговi все було якось не по собi, все ще ввижалися тi очi i той погляд... Гасав машиною по мiсту, як зацькований звiр, зрештою опинився бiля шинквасу в якомусь барi, об його зуби цокнуло шкло зеленуватого келиха, i горло обпалило вогнем.

7

Анiта вмостилася в плетене крiсло на своєму балкончику i, нi про що не думаючи, дивилася на море. Воно починалося внизу i сизою стiною пiдводилось до обрiю. Там, ген-ген вдалинi, в бiластому серпанку чорнiв корабель. Коли вiдвести погляд, а потiм знову глянути - здається, нiби той корабель пливе на небо... А ось до берега нечутно, легко, наче зовсiм невагомо, лине величезний бiлий лайнер - настала осiнь, а туристи є. Ще тепло, сонце ласкаве, i хоч гори встигло припорошити снiгом i повiтря посвiжiло, мiсто ходить у костюмах, зрiдка хiба трапиться плащ або легке демi.

Море увесь час мiняє барви, i хоч старається робити це поступово, не рiзко, Анiтине око помiчає змiни. Далека чорна риска корабля, що плив на небо, зникла в штриховiй завiсi - i не розбереш, чи то дощ iде, чи проривається свiтло з-за хмари. Ближче до берега на синьому тлi плеса з'явилось кiлька срiбних озер... Одно вже вичахло, посiрiло...

Анiта любить отак самотою дивитися на море. Часом їй згадується наречений, що так трагiчно загинув. Ждала щастя, а прийшло горе. їй до щему в серцi шкода себе. Хто її полюбить... отаку невродливу? Вiдчувала, що дала б щастя своєму обранцевi, а хто ж про це знає, кому розкриєш той великий свiт, яким сповнена душа? Iдуть мимо i не здогадуються, не знають. А вiн знав, вiдчував цей свiт, через те й любив, навiть некрасиве її обличчя любив!

Мама заспокоює, вiдчуваючи її тривогу, томлiння її духу, а брат, навiдавшись, тiльки й скаже: "Перестань киснути!"

А вона вiдчуває себе самотньою серед великого людського мурашника, сидiла б отак годинами та поглядала б на море. Бездумно, байдуже. I нехай собi линуть лайнери, пливуть на небо, нехай з'являються i зникають срiбнi озера - їй байдуже. Але треба йти, сьогоднi мусить провiдати свого Туо. Теж самотня душа, потрапив до Фрагових лап, i нiхто його не розшукує - чи в нього й справдi немає близьких? Ну, що ж, вона постарається замiнити їх...