Клара подала руку. По виразу його жовтавих очей важко було визначити, чи вiн справдi радий, чи сказав iз чемностi.

– А у вас тут чудово! Посеред криги - пальми, магнолiї, кипариси... О, а це, здається, лавр?

– Так, це благородний лавр, як казали в давнину. Ходiмо, покажу троянди.

З широкої алеї вони звернули на стежку i, пробираючись помiж кущами, дiйшли до дзюркотливого потiчка, крiзь прозору воду якого було видно найдрiбнiшi камiнчики.

– А риба тут є?

– Звичайно. Форель.

Уранос зiтхнув:

– Все-таки життя земної людини коротке, не встигне й планету добре роздивитися.

Це зiтхання здалося Кларi трохи напускним, тим бiльше, що її спiвбесiдник наче вiддiляв себе вiд "земних" людей.

Навколо було багато квiтiв. Троянди полум'янiли червоно, синьо, жовто i навiть чорно. Росли кущами, тяглися вгору по дугових пiдпорках, слалися по зеленiй травi.

– Фестиваль!
– вигукнув гiсть.
– Фестиваль кольорiв! Уже з-за самих тiльки троянд варто було летiти з Мiсяця.

– Хiба що з-за троянд...

В голосi Клари вчулася iронiя, i Уранос поспiшив додати:

– Але найкраща троянда...

– Не треба епiтетiв i метафор!
– перебила Клара.
– До речi, я не знаю, як вас величати.

– Пробачте, Кларо, я був тодi такий схвильований...

– А я гадала, ураноси не хвилюються.

Вiн чомусь аж кинувся:

– Як ви сказали?

– Я для себе прозвала вас У-ра-но-сом, Ви ж розповiдали...

– А-а... Влучно.

– А як же вас на iм'я?

– Зовiть... Генрiхом, коли хочете.

– А моє ви вже звiдкись знаєте...

– О, ми багато знаємо про те, чим цiкавимось.

Притишеним голосом, розрахованим на спiвчуття, вiн сказав, що досi йому не щастило зустрiти отаку цiкаву дiвчину, якою є Клара. Були, звичайно, знайомства, але все не те.

– Ну, як ваш проект моделювання iсторiї?
– перевела розмову на iнше Клара.

– Комiсiя експертiв схвалила.

– Он як! А ви особисто вважаєте, що вiн досконалий?

– На жаль, вiн далекий вiд досконалостi. Немає гарантiї, що наслiдки будуть не викривленi. Але час покаже. Спробувати варто.

– А що ви вважаєте слабким у ньому? Генрiх охоче виклав свої мiркування:

– Що таке, власне, iсторiя? Це подiї в часi i в просторi. Так от, якщо простiр ми забезпечуємо, то час... Ви ж розумiєте, ми не можемо розтягнути експеримент, скажiмо, на три тисячi рокiв. Потрiбне пришвидшення. I тут важливо визначити коефiцiєнт.

– Це було б комiчно: фiлософи не прогулюватимуться, а бiгатимуть i на бiгу проголошуватимуть свою мудрiсть.

– З фiлософами ще можна впоратись: думки їхнi вiдомi, гайнувати час нiхто їм не дозволить. А от пересування армiй, бої. Хоча швидкiсть подiй i процесiв - явище вiдносне. Може, порiвнюючи з яким-небудь суспiльством на другому кiнцi Галактики, земляни живуть у блискавичному, так би мовити, темпi.

– Можливо, - згодилась Клара.
– Але iнша iнтенсивнiсть може привести й до iнших наслiдкiв. Та мене хвилює не це. Менi здається, проект у самiй своїй сутi антигуманний.

Генрiх не мiг погодитися з цим i пiдкреслив, що бiороботи - це, власне, механiзми, або, сказати б, символи колишнiх дiючих сил.

– Механiзми... з емоцiями? Чим же вони вiдрiзнятимуться вiд людей?

Генрiх пустився в мiркування про юридичний статус бiороботiв, їхнє походження. До того ж експеримент, мабуть, доведеться розчленити запрограмувати тiльки вузловi, критичнi моменти, якi впливали на хiд iсторiї. Але Клара не вiдступалася, i Генрiх зрештою постарався перевести розмову на iнше.

Зручно розташувавшись на сидiннi коло Великого фонтана, вони заговорили про Кларину роботу. З чемностi Генрiх поцiкавився новими вiдкриттями iнституту "Геомагнiтний полюс".

– Нiчого особливого, - без ентузiазму сказала Клара.
– Виявлено тенденцiю до зниження напруги магнiтного поля.

– Цiкаво, як це пояснюють вашi теоретики?

– З'явилась чергова гiпотеза - синхронної перiодичної пульсацiї.

– I яку ж перiодичнiсть виявлено?

– Нинiшнi параметри вважаються початком нового перiоду, а скiльки вiн триватиме...

– Дуже цiкаво.

– А я не бачу в цьому нiчого особливого.

Пiсля недовгої мовчанки Генрiх делiкатно запропонував:

– А може, зробимо вилазку на снiг?

Клара винувато посмiхнулась:

– Я боюся холоду. Та й часу, не маю.
– Пiдвелася i запитала: - Ви зараз куди: на Космiчну Пращу?

– Так.
– У Генрiховому голосi забринiв сум.
– Я мушу повернутися на свою базу.

– Щасливо долетiти!

– А чи можу я коли-небудь ще прибути сюди?
– спитав Генрiх.