– Ну, це ти занадто. Нiчого я не злякався, але, розумiєш, якось воно в такiй ситуацiї...

Никифор слухав i дивувався: що сталося з Глiбом? Колись поривистий, енергiйний, незалежний у мiркуваннях, зараз перетворився на свою протилежнiсть - боїться навiть Вiрi потрапити на очi, говорить зовсiм не те, що думає. Деякий час Никифор слухав, не перебиваючи, але слова товариша несли так мало iнформацiї, що вiн зрештою не витримав i махнув рукою:

– Досить! Ти не ввiв програми в свою електронну машину!

Глiб здивовано вирячився на нього.

– Ну, знаєш, я думав... просто побалакати...

– Формальна увага до товариша, який спiткнувся?

– Чого там формальна...

– А рецепти, поради, настанови, приписи для мене маєш?

– Порада одна, - твердiше заговорив Глiб.
– Поки Рада Моралi й Етики не застосувала до тебе санкцiй, ти мусиш чесно визнати...

– Оце вже думка! Хоч i убога, нiкчемна за своєю суттю, але думка. А то лепече...

– Чому убога? Чому нiкчемна?

– Ти цього не зрозумiєш. А втiм, подумай.

Розмова явно не клеїлась. Глiбове моралiзаторство нiчого не дало. Трохи посидiвши, вiзитер вийшов так само тихо й непомiтно, як i зайшов. А Никифор довго не мiг заснути. I шкода було, що втратив друга (ех, як потрiбен йому зараз справжнiй товариш!), i якось нiби й легше стало на душi. Що ж зробиш, дрiбнокалiберним виявився Глiб. Проскочив сюди, мабуть, щоб i Льоля не знала... Ну й нехай собi, нехай... Може, й Клара хотiла, щоб я в нашийнику ходив... Клара... Пiфiя...

XV

Вiра посмiхалася, спостерiгаючи, як Никифор вимушено, але в силу необхiдностi пiдкоряється "кнопковiй цивiлiзацiї".

– Ну, як тобi, Ник, полегшало?

– Трохи.

– А дикого меду не кортить?

Вiн тiльки махав рукою i одвертався - мовляв, знайшла над чим жартувати. А згодом уже й сам смiявся:

– Якби ти знала, як вони накинулись! Хмарою! Коли б я не стрибнув униз та не вiдкотився пiд кущ...

– Не стрибнув, а гепнувся, - сварилась пальцем Вiра.
– Бо й ногу поламав i бока обдер.

– Не будемо деталiзувати. Я затулив обличчя руками, а вони... Ох, i лютi!

– Не треба їм дорiкати: вони захищали свiй дiм.

– А чого ж переслiдували, коли я вiдступив?

– Ти хочеш сказати: коли вони тебе прогнали?

– Яка рiзниця?

– А така, що вони хотiли прогнати ворога якомога далi. Може, й гарячкували трохи.

– I все-таки вони злостивi...

Довго, аж поки Никифор i не видужав, головною темою їхнiх iронiчно-веселих розмов були його контакт з природою, а особливо бджолине "частування". Жартами Вiра весь час намагалася приховати хвилювання, яке охоплювало її в присутностi юнака. Вiн же був чемний i... байдужий. Минали днi за днями, Вiра продовжила собi вiдпустку, i зрештою Никифор не мiг не розпочати наукової роботи. Зважаючи на iгнорацiю, вiн i не намагався зайняти своє мiсце в Науковому Центрi, але через Вiру одержував усi матерiали, якi його цiкавили, i просиджував над ними цiлi ночi. Особливе заiнтересування викликав у нього геомагнiтний полюс в Антарктидi.

– Це, мабуть, тому, що там Клара...
– якось напiвжартома сказала Вiра.

– Ти так вважаєш?
– Никифор пiдвiв голову вiд проекцiйного апарата.

Вiра пiдiйшла до Никифора i легенько торкнула за плече:

– Слухай, а ти... коли втечеш до Антарктиди?

– Не втечу, а вiдправлюсь, коли добре пiдготуюся, - I вiн заговорив на свою улюблену тему, немовби перевiряючи власнi висновки. Напруга поля, силовi лiнiї, функцiї - цi слова не зачiпали Вiриної душi. Дiвчина думала одне: "Поїде, поїде... Ну то й що? Але ж там Клара... Клара... Невже я ревную? Невже закохалась? От тобi й гра..."

– Ти чого мовчиш?
– зупинився проти неї Никифор.

– А що? Хiба ти щось питав?

– Вже пiзно, iди спати.

– Ай справдi...
– Встала, потяглася, помiтила, що вiн ковзнув поглядом по нiй, i зашарiлася.
– Пора! Я так замрiялась... Ага, ти от кажеш: джерело... А це ж твоя вигадка? Навiть батько...

– А я доведу, от побачиш. Там, де полюс, там i джерело, вiрнiше навпаки: де джерело, там i полюс. Бо коли б це була функцiя всього ядра Землi, то полюсiв на поверхнi не було б. В кожному разi пора вивчити його, бо фактично про магнiтне поле Землi ми знаємо не бiльше, як у двадцятому столiттi. Ну, а ти, я сподiваюся, здогадуєшся, яке це має значення?

Останнi слова Никифор вимовив з iронiєю, але Вiра тiльки поблажливо усмiхнулась.

– А яке це має значення, коли я не здогадуюсь?

– Дуже велике, - не сприйняв жарту Никифор.
– Я думав, ти менi допоможеш...

– Збиратися до Клари?

Никифор спохмурнiв. Останнiм часом вiн не любив говорити про своє захоплення, але Вiра не знала чому: чи охолов до Клари, чи, може, не хотiв роз'ятрювати болючої рани?

Пiдiйшла до нього, зазирнула в очi:

– Ти образився? Ну, не треба, я пожартувала. А про джерело магнетизму... Цiкава вигадка, можна б створити вiдеострiчку.