Василь Бережний
Сонячна сага
– Бам-бум-банг!..
Теплi, золотистi звуки проймають мозок, усе тiло, а воно ж цiлу вiчнiсть пролежало скоцюрблене вiд холоду, скуте клiнiчною смертю.
– Банг-бум-бам!
Очi Вайза Омнiсiєнта розплющились, але нiчого не бачили. Сизий морок поглинав усе: i металевi стiни камери анабiозу, i вiдчинений люк, i електроннi очi приладiв.
– Бум-банг-бам!..
Морок посвiтлiв, з'явилась невиразна, ще не окреслена думка: "Настало... скiнчилось... пора..." Вiдчув, що приходить до тями, але ще довго лежав непорушно, тiльки клiпав очима. Отже, сталось! Електронний космонавт вивiв їхнiй корабель до Сонячної системи, вивiв з неймовiрної далечi космосу - без анабiозу вони б не витримали такої тривалої мандрiвки,i ось прозвучав сигнал, заклик до життя. Прокидайтесь, вставайте, астронавти, ви вже в своїй планетнiй системi, ви на порозi рiдного дому!
Вайз наморщив лоба: а скiльки ж це часу минуло на Землi? Попереднi пiдрахунки - ще тодi, перед анабiозом - показували бiльше десяти тисяч рокiв. Якщо мiркувати взагалi - це чистiсiнька абстракцiя, отi десять тисяч рокiв. А якщо згадати рiдних, друзiв... Тут, на кораблi, вiн i Модеста постарiли на якихось п'ятнадцять рокiв, а там... Чи хоч вiдомi для нащадкiв iмена їхнiх сучасникiв, слава яких ширяла по всьому свiту? Чи, може, довгi столiття мрiй, боротьби, сподiвань i розчарувань вмiщаються в одному абзацi сучасної iсторiї? Епоха атомної, потiм гравiтацiйної, нейтринної, може, ще якоїсь iншої енергiї... Вiк харчової синтетики... А їхнiй корабель? Це було б жахливо, коли б iсторiя - людська, земна iсторiя - забула про "Спис"...
– Вiтаю з поверненням!
Омнiсiєнт скосив очi i побачив блiде обличчя Модести.
– Дякую, вас також.
I одвернувся. Це обличчя остогидло йому за останнi роки експедицiї, набридло, як отi сухi концентрати, як дистильована вода пiсля циклу регенерацiї. "О, хоча б швидше фiнiшувати, - думав Вайз, - а там викреслю тебе з пам'ятi, нашi життєвi орбiти нiколи не перетнуться. Хiба це дiвчина? Електронна машина. Нiяких емоцiй, аналiтичний розум, та й годi. Хоча... нерви, все це нерви. Коли я її вперше побачив... Ех, краще не згадувати... А втiм, якщо все зважити... Коли б не цей її аналiтичний розум, то з нас давно б уже був рiй атомiв... Але її командирський тон... I чому вона не полюбила мене? Коли б же тут був ще один, а то... Ну, нiчого, скоро фiнiш!"
– Вайзе, пора... У нас багато роботи. Бiотрон чекає на вас.
– Знаю, знаю, - гамуючи роздратованiсть, вiдказав Омнiсiєнт.
Почав поволеньки здирати з себе пластикову упаковку, пiдвiвся. А вона вже встигла прийняти бiотрон, причепуритися - метка. Окинула його уважним поглядом карих очей:
– Буду в рубцi.
I вийшла, похитуючи округлими формами. "Ну, й iди собi... "В рубцi..." А де ж тобi ще бути?"
Бiотрон повернув i Вайзовi бадьорiсть, до рубки вiн зайшов у доброму настрої. Ще кiлька тижнiв, i вони будуть на Землi... Звичайно, там уже iншi поколiння, зовсiм iнше життя, але це ж - рiдна планета! Не те, що тi непривiтнi кам'янi брили, якi траплялися на їхньому шляху. Земля... Чудо! пiсня! казка!
– ось що таке Земля.
Модеста згорбилась, прикипiла до пульта i зараз нагадувала йому велику чорну галку.
– Яка вiдстань?
Вона довго мовчала, i це стривожило Вайза, Рiзко ступнув до неї, поторгав за плече, нiби сонну.
– Яка вiдстань, питаю?
Модеста нарештi вiдвела голову, i вiн побачив у її очах причаений переляк.
– Тут щось... не те. Подивiться, Вайзе.
Встала, даючи йому мiсце бiля пультового екрана.
– Що це?
– скрикнув Омнiсiєнт.
– Чужа зоря?!
Гiгантське, трохи нiби пригашене свiтило займало пiв-екрана. Жодної планети телескопи не зафiксували. Дiаметр зорi - 260 мiльйонiв кiлометрiв. I їхнiй "Спис" невiдворотно мчить до цього розжареного гiганта...
Вайз похолов, учепiрився за край пульта, аж пальцi побiлiли. От тобi й Земля... Енергетичнi запаси вичерпанi на розгiн корабля, лишилося тiльки для посадки. А вiн ще будував усякi плани, мрiяв... Кiнець. Катастрофа. I все це - вона, Модеста.
Рiзко схопився з крiсла - руки зiгнутi в лiктях, кулаки стиснутi, з очей - колючки.
– Як це розумiти?!
Вона заклiпала вiями:
– Не знаю.
Цей її притишений голос чомусь ще дужче розлютив Омнiсiента.
– "Не знаю"!.. А хто ж задавав програму?
– Заспокойтеся, Вайзе.
– Скоро ми заспокоїмось навiки. Але перед тим... Як, по-вашому, за злочин треба вiдповiдати?
– Я не зробила нiякого злочину.
– Ви склали i ввели в електронний мозок неточну програму. Це не злочин?
– Не впадайте в iстерику, Вайзе.
Вiн пiдступав усе ближче, люто прискаючи словами:
– Украла день повернення! Нiкчемне створiння... А ще взялося командувати кораблем!
Пальцi йому розчепiрились, голова подалася вперед.
– Ви що, збожеволiли, Вайзе? Ситуацiя...
– Я покажу тобi ситуацiю, - прошипiв, палячи її гострим поглядом. Однаково лишилося мало...
– Схаменiться!
Лице її поблiдло, але стояла, не рушаючи з мiсця. їх роздiляло кiлька крокiв.
– Ви втрачаєте, Вайзе, людську...
– Уже втрачено все!
Ще мить - i його руки стиснули б її мертвою хваткою. Але Модеста вихопила свiй командирський променевий пiстолет, i лискуча цiвка одразу привела Вайза до тями. Вiн нiби наштовхнувся на щось гостре, скривився, кволо змахнув рукою та й почовгав до свого сидiння.