Аналiзуючи данi за допомогою панельного комп'ютера та час вiд часу поглядаючи на екран, Модеста поринула в матерiал i зовсiм забула, що це величне, спокiйне свiтило - смертельна загроза для їхнього "Списа". Вона милувалася цим сонцем, захоплювалась цим грандiозним явищем природи.

Вiдстань мiж "Списом" i сонцем скорочувалась на новi й новi мiльйони кiлометрiв, а ступiнь нагрiвання обшивки корабля не змiнювався. Це теж було для Модести загадковим. Як зачарована, дивилась на золотий диск, а в головi їй снувалися думки про Землю - рiдну голубу планету... Десь-то вона плине в глибинах космосу, шумлять на нiй вiтри, грають морськi хвилi, виспiвує трава. Модеста заплющила очi i все те уявила: воднi плеса, поля, лiси й гомiнкi мiста. Сон, казка, марення. Пригадала Мiжнародний ракетодром у Сахарi, немилосердно пряжило сонце... Чи й тепер стартують звiдти кораблi? Подругу свою згадала. Минуло, вважай, десять тисяч земних рокiв, коли вони з нею блукали в Карпатах... Десять тисяч... Нi, це не вкладається у свiдомiсть, мозок вiдмовляється уявити, а формулу виводить, рiвняння розв'язує...

Раптом зазвучали позивнi!

Слухова галюцинацiя? Ну, певне ж, центральна нервова система видає бажане за дiйсне,

Модеста принишкла.

– Пi-i... пi-i...

Якесь божевiлля. Модеста навiть очi заплющила.

Писк не втихав. Наче сюди, в космiчний корабель, залетiло пташеня та й квилить.

А може, це зустрiчний корабель?

Зиркнула на екран локатора - чисто. А iндикатор бортового радiо мигає!

– Пi-i... пi-i...

Нервовим порухом руки натиснула кнопку.

– Тут "Спис"... Прийом.

В горлi їй пересохло, голос тремтiв. Хiба ж сподiвалась почути людську мову? А почула:

– Патруль третього сектора. Хто ви?

Слова вимовлялися трохи iнакше, нiж вона знала, та змiст був зрозумiлий.

– Ой боже мiй...
– мало не задихнулась Модеста.
– Я... ми з Вайзом Омнiсiєнтом... Тут "Спис"...

– Який "Спис"?

– Корабель дальнього пошуку, класу "Праща"... Повертаючись до Землi, потрапили до сфери тяжiння цiєї зорi.
– Модеста намагалась говорити чiтко i якомога спокiйнiше, але серце так страшенно калатало, що забивало їй подих.
– А хто ви? Куди прямуєте?

– Я вже iнформував: патруль третього сектора. Вiтаю вас iз поверненням!
– пiднесено пролунав молодий чоловiчий голос.
– Ви дiсталися до рiдної Сонячної системи!

Модеста задихалася, наче риба, викинута на пiсок, i не могла сказати й слова.

– Ви мене чуєте?
– тривожно спитав голос.
– Що сталося?

Нарештi вона спромоглася:

– Спасибi, спасибi вам... Це так несподiвано... Параметри сонця...

– Не розумiю.

– Я й сама нiчого не розумiю...

– Бортовi двигуни в порядку?

– Так.

– Дозволяється посадка на Мiсяць.

– Але ж нi Мiсяця, нi Землi на екранi нема...

– Будете йти по радiомаяку. Щасливої посадки!

Голос умовк.

Якусь хвилину Модеста сидiла, мов тороплена. Космiчний патруль, Мiсяць, Земля... Чи не примарилось? Ущипнула себе за щоку - боляче. Отже, справдi?!

Почулися позивнi радiомаяка, i тодi Модеста поспiхом заговорила в ларингофон:

– Вайзе! Виявляється, ми в Сонячнiй системi! Чуєте? Негайно до свого робочого мiсця... Чому ви мовчите?

Вайз не обзивався.

– Хелло, Вайзе!

Мовчанка

– Ви що, заснули?

Жодного звука.

Це її стривожило. Кинулась до його каюти. Пальцi тремтiли, ледве намацала кнопку дверей.

Вайз лежав бiля лiжка - скорчений, посинiлий. Тут же поблискувала розтрощена ампулка, бiлiв клаптик паперу.

Модеста нахилилась i взяла записку.

"Ви жiнка виняткова, а я - звичайний смертний...
– Вайзовi каракулi розсипались на папiрцi колючками.
– Я так не можу, краще покiнчити одразу, анiж чекати, доки розжариться наша металева труна. Космос обдурив мене, я плачу йому тим же. А вас, Модесто, я справдi любив... Ненавидiв i любив. Мабуть, бiльше любив, хоча зараз це не має нiякого значення. Хай щастить вам у дослiдженнях!"

Обережно ступаючи, наче боячись потурбувати мертвого, Модеста вийшла, трохи постояла в тамбурi, обiпершись спиною об холодну переборку, i пiшла до пульта, ледве переставляючи обважнiлi ноги. Треба ж запускати силовий агрегат...

Рано-вранцi Модеста вибiгає на верхню терасу санаторiю робити зарядку, але кожного разу, вражена красою мiсячних краєвидiв, покладе руки на балюстраду i довго стоїть. Сходить сонце, i гiрськi пасма тонуть у блакитно-золотому серпанку. На передньому планi контури гiр наче прокресленi тушшю, а далi - тонуть в iмлi. Вище пiдбивається сонце, коротшають тiнi, i ось уже виграють барвами розлогi долини. Переважає зелений колiр, адже атмосферу на Мiсяцi люди створили на взiрець земної, i рослиннiсть тут земна. До того ж i доба така сама, як на Землi. Мiсяць примусили обертатись навколо своєї осi з чималою швидкiстю. Лише тяжiння нагадує Модестi, що вона вiдпочиває не в Карпатах. Тут ходити легко, наче й не йдеш, а перелiтаєш з мiсця на мiсце.

До всього цього астронавтка звикла досить швидко, от тiльки нiяк не могла звикнути до цифри на календарi - 11 200 рiк. В космiчну подорож вони з Вайзом вирушили 2100 року...

Насилу вiдiрвавшись вiд споглядання барвистого ранку, Модеста робить зарядку i, освiжена, бадьора, йде снiдати. Кулiнарiя тепер зовсiм iнакша ну, нiчого схожого!
– але вона вдоволена, бо всi отi пасти й драже, що так i розтають у ротi, не лише поживнi, а й смачнi. Снiданок бiльше не вiдбирає, як п'ять хвилин, i вона сiдає за роботу.