Віктор Михайлович – киянин, уродженець Подолу. Його родина мешкала в комуналці й була дуже бідною. Батько – інвалід війни 1-ї групи, воєнний фельдшер, пройшов війну, полон, концтабір, тортури. А після звільнення з нацистського табору ледь не потрапив до ГУЛАГу, був розжалуваний з офіцерів у рядові, тому мав дуже малу пенсію. Мати працювала кондукторкою у трамваї, що ходив Подолом. Ще в родині крім Віктора була сестра-інвалід, паралізована після родової травми, – померла у п’ять років. Уже після її смерті Вітя «випросив» у батьків молодшого братика Сашу.

Хлопець навчався в школі № 10 на Костянтинівській. Власне школа через нужденність сім’ї купляла йому форму та чоботи. А поруч зі школою був спортзал боксу (і нині там є), куди школярі залюбки бігали тренуватися або дивитися на тренування. Так, змалечку до Віктора прийшов інтерес до спорту. З 1-го по 3-й класи він ходив до секції стрибків у воду. А коли навчався в 4-му класі, до школи прийшов тренер з баскетболу Володимир Макаревич, який набирав хлопчиків 1948 року народження. Спортивний, високий, добре складений і загартований стрибками у воду й дворовим футболом, Вітя сподобався фахівцеві. Так у долі юного Швачка почався період баскетболу.

Він жив баскетболом і навіть спав з м’ячем. Був розігрувачем, виступав за трьома віковими категоріями (1946, 1947, 1848). Його команда ДЮСШ вперше в історії виграла першість Києва. Однак у 14 років у матчі на першість України проти старших за віком суперників Віктор у зіткненні з височенним центровим команди суперників зазнав важкого переламу руки. Ліктьовий суглоб вивернувся в інший бік, рука не згиналася.

Уже про баскетбол не йшлося. Навіть військкомат видав хлопцеві «білий білет». Проте він не здався долі та за допомоги батька-лікаря мазями, травами, вправами, гантелями, долаючи сильний біль, домігся, що рука почала згинатися.

В одній комунальній квартирі з Віктором мешкала його двоюрідна сестра Ніна Мякишкова, яка займалася бадмінтоном у першопрохідця цього спорту в Києві Володимира Томашевського. Ніна почала грати з Віктором у дворі – задля реабілітації його руки. Якось до Ніни прийшла її подруга, – інша учениця Томашевського Валентина Савельєва, – яка вже була тренером у «Динамо». Побачивши у квартирі високого спортивного юнака, вона покликала його на бадмінтон: команді на першість Укрради «Динамо» був потрібен хлопець 16 років. Уже за півтора місяця Віктор обігравав досвідчених дорослих суперників. На його боці була добра базова фізична підготовка після баскетболу, техніку йому поставила сестра, а тактики навчила Валентина Федорівна Савельєва. Головними були його цілеспрямованість і налаштованість на перемогу.

У Львові на чемпіонаті «Динамо» 1964 року Віктор Швачко виграв в одиночній категорії, київська команда також стала переможцем. На перспективного першорозрядника звернули увагу, він потрапив до десятки найкращих кандидатів на участь у чемпіонаті СРСР.

Вибір на користь бадмінтону було зроблено. Почалися серйозні тренування. Але ж все це відбувалося на тлі злиденного життя: після закінчення восьми класів Віктор пішов працювати токарем на завод «Геофізприлад» – в нього завжди були золоті руки. Та ще й допомагав батькові, якого оформили до підприємства інвалідів надомником: клеїв сірникові коробки та в’язав авоськи. Так загартовувався майбутній чемпіон: працелюбність, відповідальність і прагнення змінити своє життя на краще.

Віктор і в роботі став найкращим: не маючи формального права працювати більше як 4 години (неповнолітній), він домігся того, що за три місяці самостійно працював токарем на повну 8-годинну зміну, виробляв деталі та в першу зарплату отримав 127 крб, коли його ровесники після ПТУ заробляли 50–60 крб. Батько отримав квартиру на Воскресенці, її меблювали за гроші токаря 1-го розряду Віктора Швачка. Він навіть став переможцем чемпіонату Києва серед молодих токарів. І тут чемпіон!

Віктор Швачко і Ніна Михальчук (Мякишкова, Косяк) зі своїм першим тренером Валентиною Федорівною Савельєвою (праворуч)

І весь цей час відбувалися тренування з бадмінтону. У листопаді 1964-го в київському палаці «Жовтневий» на відкритому чемпіонаті України (за участі студентів з Індонезії та Китаю) Віктор став другим серед дорослих, поступившись тільки досвідченому чемпіону України Володимиру Ліфшицу з Харкова.

У грудні того самого року в Дніпропетровську провели турнір серед найсильніших гравців СРСР (по 16 спортсменів у чоловіків і жінок), задля здобуття звання майстра спорту треба було обіграти чотирьох із топ-10 Союзу. Цей турнір організував видатний дніпропетровський тренер і спортивний керівник Анатолій Гайдук – спеціально для того, щоб його дружина Поліна Дедік, яка була на ранній стадії вагітності, могла поборотися за звання майстра спорту.

Там, у Дніпропетровську, у Віктора відбулася знакова зустріч. У фоє готелю він побачив чемпіона СРСР Миколу Нікітіна з Москви й попросив свого тренера Валентину Савельєву познайомити його з чемпіоном. Нікітін зверхньо подав юнакові розслаблену руку та відвернувся. А Віктор тоді сказав Валентині Федорівні: «За два роки я його обіграю».

За підсумками того турніру Швачко потрапив до збірної України. А за рік він уже грав на своєму першому чемпіонаті СРСР (1965), де в одиночному розряді посів 17-те місце, а в парі з В’ячеславом Воловниковим здобув 4-те місце.