Закінчивши наргосп, Віктор Швачко відслужив в армії в частині ВВС у Жданові. Це була не єдина його вища освіта: 1976 року він закінчив інститут фізкультури.

У 1972 році не збулася олімпійська мрія провідної генерації українських бадмінтоністів: бадмінтон не включили до програми Олімпійських ігор у Мюнхені. Конкурентом бадмінтону був гандбол, якому надали перевагу. А Віктор Швачко, Костянтин Вавілов, Микола Пешехонов тоді були в чудовій формі й відчували сили позмагатися на олімпійському рівні. У 1971 році ця трійця першими серед радянських й українських бадмінтоністів отримала почесне звання «Майстер спорту міжнародного класу».

Взагалі розчарувань і негараздів у кар’єрі Швачка не бракувало. Так, у 1973 році на чемпіонаті СРСР у Києві, діставшись фіналу, Віктор зустрівся із Семеном Розіним (Дніпропетровськ). Вигравши перший гейм, киянин до крові стер мозоль на нозі. Лікарка, замість наліпити пластир, зрізала мозоль і заклеїла пластиром зверху. Грати з таким нестерпним болем було неможливо, матч було програно.

Друзі-суперники – Костянтин Вавілов, Микола Пешехонов, Віктор Швачко

Ще більш прикрий випадок трапився 1976 року на чемпіонаті СРСР у Дніпропетровську. Віктор Швачко був у класній формі й був першим номером в Україні, виграв із командою та готувався перемагати в особистих категоріях, де всюди вийшов у фінальну четвірку.

У міксті в парі з Надією Литвинчевою Віктор грав проти Миколи Нікітіна. Москвич повівся дуже нечемно щодо партнерки Швачка, кепкуючи з її фігури. Недосвідчена суддя-дівчина не втрутилася. А після програного матчу Нікітін відмовився потиснути суперникам руку. Надія плакала в жіночій роздягальні, а Віктор у чоловічій зажадав від Нікітіна вибачень перед Литвинчевою за негідну поведінку. Той відповів брутальною лайкою та ще й штовхнув Швачка у плече. Знову на автоматі згадався бокс, і кривдник отримав розбитого носа і губу. Брат Олександр відтягнув Віктора. А наступного ранку киянина повідомили, що побитий Нікітін подав до міліції заяву про побиття. Міліціонери на допиті швидко переконалися, що правда за Швачком, але ж він на той час був викладачем вишу й членом партії – наслідки окреслювалися дуже неприємні. Нікітіна благали забрати заяву, а він поставив умову: зняти Швачка з турніру. Так Віктор на тому чемпіонаті став тільки глядачем.

Утім, уже наступного року в Ростові-на-Дону на першості СРСР-1977 пара Швачко – Литвинчева виграла золото, а потім вони повторили свій успіх ще чотири рази! Той ростовський турнір запам’ятався Вікторові ще й єдиною омріяною перемогою на Союзі в парі. Він взагалі дуже любив грати в парі – оскільки з часів баскетболу звик до командної гри. Однак із партнерами йому не дуже щастило, призові місця він брав, але здобути перемогу не вдавалося. І ось у Ростові Віктор грав у парі з Володимиром Нікіфоровим, сильним гравцем з Баку, який одружився з українкою та переїхав до Києва. Два місяці Швачко вмовляв Нікіфорова грати в парі, та недаремно: в Ростові вони дійшли до фіналу, де в блискучому атакувальному стилі обіграли найсильнішу пару Союзу Вавілов – Пешехонов, перервавши їх семирічне домінування.

Віктор Швачко і Володимир Нікіфоров – чемпіони СРСР у парі 1977 року. Ростов-на-Дону

У 1982-му Віктор Швачко виграв свій останній чемпіонат СРСР (у міксті з Литвинчевою), і його запросили очолити збірну Союзу. Це було цілком логічне рішення: адже ще 1979 року йому надали звання заслуженого тренера України, він був членом КПРС, капітаном збірної й постійно допомагав проводити тренування на зборах своїм попередникам – Володимирові Ліфшицу, Анатолієві Гайдуку, Дмитрові Рибакову.

Він серйозно взявся до справи: створив тренерський штаб, залучив до співпраці науковців (серед яких були провідні українські фахівці Володимир Платонов і Вадим Запорожанов), розробив програму підготовки, створив структуру збірної (головний тренер, робочі тренери, лікар, масажист, наукова група). Швачко розв’язав багато організаційних питань щодо зборів, змагань, екіпірування, запровадив здавання контрольних нормативів, індивідуальні плани роботи спортсменів із персональними тренерами на місцях тощо. Тобто вивів збірну СРСР на професійний рівень.

Такий підхід приніс свої плоди: під орудою Віктора Швачка радянські тенісисти здобули перші нагороди на престижних турнірах. Бронзовими призерами чемпіонатів Європи стали Світлана Белясова з Могильову (1986, Упсала, Швеція) та Андрій Антропов з Омська (1988, Крістіансанн, Норвегія).

На корті легенда українського бадмінтону Віктор Швачко, 23-разовий чемпіон СРСР

Проте через певні московські ревнощі українського тренера 1989 року змусили полишити пост очільника збірної СРСР, перетворивши його на «тренера збірної СРСР по УРСР». Серед претензій, які закидали Швачкові, було й те, що він, мовляв, у формуванні складу збірної СРСР надає перевагу своїм українським гравцям.

Швачко-тренер поділяє тренерів на три категорії:

• Може розказати, але не може показати.

• Може показати, але не може розказати.

• Може і розказати, і показати.

Себе по праву залічує до третьої…

Після розвалу Союзу Віктор Швачко й далі керував національною збірною України, здобувши з нею в 1995 році Кубок Гельвеції. Був державним тренером із бадмінтону. З 1995-го по 2008 роки працював начальником управління спортивних ігор Міністерства спорту України. З 1991 року протягом 26 років очолював Федерацію бадмінтону України. Вісім років був членом Національного олімпійського комітету України.