Ден йшов попереду, на їх подив все пройшло спокійно, спустившись вниз, вони знайшли вимикач, світло осяяло приміщення. Вони не побачили нічого нового, лише звичайний старий підвал, з купою всякого мотлоху. Вони вже збиралися йти, як раптом Тая скрикнула, всі обернулися на неї стривоженим поглядом.

– Ключ, він пече, - вона нервово потягнулася за ним. Навколо ключа було червоне сяйво, яке обпікало.

– Що це? – Майже пошепки видавала з себе Сіт, вказуючи в іншу частину підвалу, де стояла стара громіздка шафа, навколо неї було таке ж саме сяйво.

Друзі, одразу ж, не роздумуючи, вирушили туди. Але відкривши шафу, на превелике розчарування, нічого не виявили, обшукавши її цілком з низу до верху. Ден попросив всіх відійти і відсунув шафу, за ним був невеликий отвір у стіни, схожий на замок. Вони переглянулися, в їх очах читалася невпевненість, адже хто знає, що може статися і що чекає їх по ту сторону. Раптом це пастка, і відкривши двері, вони випустять щось зловісне, ця думка змусила їх усіх зупинитися.

– Ми повинні відкрити, - нарешті пролунав голос Дена, - ми повинні дізнатися що відбувається.

Тая простягнула йому ключ. Він вставив його в замок і повільно повернув, тут же почали з'являтися обриси двері, слідом за цим красива дерев'яна ручка з ієрогліфами на ній, він невпевнено потягнувся до неї, і коли стався контакт, спалах енергії освітив кімнату яскравим червоним кольором.

Двері заскрипіли, і повільно відчинились, всі завмерли у подиві.

Це була дуже велика кімната, стіни якої були розмальовані невідомими ієрогліфами. Навколо стояло багато шаф з різним змістом, в тому числі книги, їх була величезна безліч, вони лежали стопками по всьому приміщенню, полиці з безліччю невідомих предметів, з камінням і колбами, а також зброя, деяку вони навіть не бачили ніколи до цього часу.

Коли друзі зайшли всередину, двері зачинились. І вони застигли, з подивом розглядаючись навколо. Тая схаменулася перша, і кинулася перебирати найближчу до неї стопку книг.

– І навіщо ти це робиш? – Пролунав голос Дена.

– А ти як думаєш? – Вона докірливо подивилася на брата, - Мені потрібні відповіді, і я збираюся їх відшукати.

Він мовчки сів перебирати іншу купу книг, Сіт вирішила не відставати. Ніхто не стежив за часом, здавалося, що пройшла ціла вічність, як раптом Сіт закричала:

– Знайшла! Тут щось дуже цікаве.
–  Всі втупилися на неї втомленим поглядом, - Це схоже на щоденник, якогось Кріса Роджерса, і судячи з його стану, він дуже старий.

Тая з Деном кинулися до щоденника. На першій сторінці красувалася напис; «Крістофер Роджерс».

«Для майбутніх поколінь». Друзі переглянулися.
–  Читай Ден, - тихо промовила Тая. Він акуратно взяв щоденник у руки, зробив глибокий вдих і почав читати вголос.

«Я був звичайною людиною, жив простим життям, мої батьки загинули, коли я був немовлям, я не знав їх, і все життя мене ростила тітонька. Будучи дорослим, я знайшов гарну роботу, жив в тому будинку, в якому і виріс, все було буденно, але я був радий такому життю. Але одного разу, один випадок перевернув все догори дном.

Вечір був похмурим, на вулиці було мокро і брудно, була пізня осінь і теплі дні підійшли до свого кінця, через непогоду я носив з собою парасольку, і повірте, це важливо запам'ятати. Я повертався пізно вночі з роботи, коли почув страшний шепіт поряд з собою, я озирнувся, але поруч нікого не було. Я пішов вперед і там, на задньому дворі моєї сусідки було дивне чорне світіння, немов туман повільно поширювався по землі, огортаючи будинок. Я не був боягузливим, і вирішив підійти ближче, у мене було незрозуміле дивне відчуття, немов ця чорнота волала до мене.

Я вже був поруч з будинком, коли почув крик, повний болю і відчаю, кричала сусідка. Не роздумуючи, я вбіг у будинок і жахнувся, щось страшне тримало в руках те, що залишилося від неї, вона була немов спустошена, воно кинуло її тіло, і рушило до мене. Я ніколи не відчував такого жаху, я побіг програючи в голові план дій, але що я міг проти цього.

Я довго біг у невідомому напрямку, але я відчував, воно поряд, і в одну мить я усвідомив, що загнаний в кут. Воно наближалося, мені не було куди бігти, і єдине, що було у мене в руках – це парасолька, я стиснув її міцно в руках, в надії, що це хоч якось мені допоможе.

Воно наближалося, я відчував неймовірний жах від його виду, його образ з тих пір надовго застряг в моїй голові. Високий людиноподібний сірий силует, але в ньому не було нічого людського, у нього не було обличчя, тільки якась подоба очей, а точніше порожні чорні очниці, створювалося відчуття, що ти дивишся прямо в безодню. Воно мало чотири довгі руки з величезними кігтями, схожими на леза, а з голови стирчало величезна безліч дивних шипів. Воно дуже дивно пересувалося, немов парило в чорному тумані, і все навколо нього закутувалося темрявою, воно немов поглинало світло, залишаючи за собою лиш порожнечу. Наступала неймовірна тиша і темрява, створювалося відчуття, що світ навколо просто перестав існувати, залишилися тільки я і ця істота.