– Та що говорити, вiдома iсторiя, - неохоче вiдгукнувся той. Ну, сказав їм: "Тюряга за вами плаче. Вже цього разу не вiдкрутитесь, буде обом свiт у клiтинку". I все ж знову одбулися товариським судом i штрафом... А оце, - продовжив Василь, - застукав їх з колгоспним зерном, набрали уночi на току два мiшки пшеницi, повантажили на тачку i тягнуть додому. Перетяв їм шлях, примусив назад везти. I тодi цей намаханий Грицько - у темнотi я не помiтив, як вiн пiдкрався з ковiнькою, -- накинувся на мене. Скрутив йому руки, забрав цiпок, але, вража душа, встиг-таки зачепити по головi, - мацаючи забите мiсце, признався Пiдпригорщук.
– Та нiчого, гуля уже меншає, як кажуть, до весiлля заживе... Ледве стримався, щоб не врiзати йому, подумав: ударю - богу душу вiддасть, явне перевищення необхiдної оборони. Тодi тюрма не йому, а менi свiтить. Узяв його тiльки за шкiрку, аж сорочка трiснула, пiдняв i кинув на землю.

Ковтуни найбiльше цiкавили полковника.

– I знову погрози?
– спитав про них.

– Аякже, - засмiявся механiзатор.
– I погрози, i лайка.
– Якби складав їх усi, добряча купа виросла б. Та, Дмитре Iвановичу, не сушiть собi голови, якби зважати на те, то я мав би сто разiв уже вмерти: i застрелений, i утоплений, i прибитий.

– Ось якi, виявляється, у вас виселчани! А розповiдали iнше.

– Боронь боже, таких небагато, трое-п'ятеро на все село, але мороки з ними, як iз сотнею. I ще самогонники. Скiльки апаратiв самi принесли до сiльради, скiльки потiм ми iще знайшли, а все одно женуть. То в однiй хатi застукаєш, то у другiй. Були й такi, - що додумалися у лiсi, на тому боцi, - Василь показав за рiку, - старий окоп пiд землянку пристосувати i там по черзi гнали. Оце бiда! Та й з кормами негаразд. Вiрнiше, без кормiв. У червнi-липнi суша була, погорiли трави, та й ярi не встигли добре пiднятися, вологи набрати. Стебло коротке, дивись, i без соломи будемо. Кукурудза бiльш-менш. Вистояла. Так i її, ще молочну, гублять. Ламають безсовiсно... Доводиться ночами рейдувати. Сядеш у нiй, причаїшся, коли чути: то десь далi зашарудiло, то ближче, i злiва, i справа. Ламають! Гукнеш: "А що там робите?!" - притихнуть, а пiдеш у кукурудзу, вискакують - i тiкати! I навiть повнi мiшки кидають з наламаною. А то iще гiрше: тiкають не дорогою, де їх видно, а через поле. Стiльки поламають її, затопчуть! Шкоди ще бiльше нароблять!.. Так що, Дмитре Iвановичу, як на всiх оглядатися!.. А погроза - то пусте. Я їх скiльки усно вислуховую!

– Але ця остання уже документальна, - трохи зiронiзував Петро.
– Маєш зважити.

– Коли уснi не дiють, що їм робити? Та, гадаю, ця у тому ж планi: аби налякати. Щоб очi заплющував на усякi трюки. Дiла з неї так само, як iз усних, не буде... Моя Оля i особливо його Лiда, - кивнув на Петра, - теж мене, Дмитре Iвановичу, остерiгають: тiкай, мовляв, вiд цiєї банди. Але це ж дурниця - кидати своє село, тiкати вiд якихось злодюг! Нехай вони вiд мене втiкають.
– - Василь глибоко затягся, випустив дим i сплюнув на землю.
– Ох i гiрка! На роботi, у метушнi, так вродi солодша, а насмокчешся за день - гидота! Так що не морочте собi голови нашими справами, Дмитре Iвановичу, - повторив Пiдпригорщук.
– Пiду, мабуть, вiдпочивати. Менi сьогоднi знову вночi у рейд, - зiтхнув командир дружини.
– Когось i впiймаємо. Голова йому прочухана завдасть, або оштрафує, чи на товариський суд передасть... А завтра той знову вночi у полi або у кукурудзi або й стiжок розшиває... Та й ловиш порушника, а сам думаєш: що ж йому, бiдоласi, робити без кормiв?!. Де їх дiстати або купити? Я й сам узяв би якогось бичка на вiдгодiвлю, виростили б iз Олею, i дiтям веселiше бiля худобини... Але ж на колгоспному полi нiкому не дозволено гайдабурити, а менi - тим бiльше...

– Ось угайдабурять тебе колись у тiй же кукурудзi, не побачиш у темрявi, й хто, - стиснув вуста молодший брат.

– Та, Петре, не бiйся. Усi вони, - продовжував Василь про нiчних гостей у полi, - боягузи. Хоч би той самий "iталiянець". Горлатий, з усякого приводу на голос бере, страхає, загрожує. А все це тому, що вiн полохливий, як заєць, вiн криком сам себе пiдбадьорює: мовляв, ось який я страшний, бiйтеся мене, люди!

– А що там у вас сталося iз Бондарем, - спитав полковник.

– Ви й це знаєте?
– здивувався Пiдпригорщук.

– Скаржився на вас Бондар.

– Кому?

– Полiщуковi.

– А що йому скаржитися, гнидi!
– спалахнув чоловiк.
– Знаєте, Дмитре Iвановичу, є такi люди, що не тiльки сусiдовi, а усьому, селу ладен хати пiдпалити. Отака в них уся сiм'я. Батько, правда, помер, залишилися удвох з матiр'ю. Самогонники на усi Виселки. Це вони придумали гуральню у старому окопi влаштувати. Де люди на смерть стояли! Тепер вiн трохи притих, мати у колонiї, але й за ним колонiя плаче... Вчора уночi, коли чергував я у сiльрадi, раптом вкотився до мене цей куцан. Каже: "Товаришу черговий депутат, йдiть до Галушки, вона самогон держить для продажу. Бо ви на одних нападаєте, а iнших пiд носом не бачите. Але я справедлива людина, тепер осознав i, бачите, допомагаю вам". I так собi задоволене посмiхається, наче всiх обдурив. Менi вiдразу й не повiрилося, що то правда, знаю, що сусiдка Бондаря, Текля Галушка, жiнка тиха, скромна, самогоном нiколи не займалася. Життя у неї склалося нелегко: батько загинув на фронтi, чоловiк - п'яниця, повiявся свiт за очi, а вiдтодi, як минулого року син загинув в аварiї, зовсiм зiв'яла, якась сама не своя стала. Ще й не стара, а на вигляд - похила бабуся... Ще б пак, здавалося, усi бiди на свiтi на неї впали. Питаю того Бондаря: "А не брешеш?" Каже: "Заявляю офiцiйно!" Робити нiчого, заява є заявою, мусимо перевiрити. Узяв я понятих - та й до Галушки. Шукали, шукали - нiчого немає, нi апарата, нi самогону. З тим i мали йти. Ну, думаю, куций, я з тобою ще розберуся на цю безпiдставну тривогу! Понятi вийшли з хати, закурили надворi, а я затримався, пити схотiлося, узяв у сiнях кухлик на вiдрi з водою, пiдняв дикт, що накривав його. Дивлюсь, а там, у водi, стоїть пляшка... Глянув я у сумнi, покiрнi очi жiнки, i така злiсть мене взяла i на неї, на її беззахиснiсть, i на Бондаря, що вiн таки правий. Галушка стоїть нi жива нi мертва. Питаю: "Вигнала? Де апарат?" А вона щось белькоче, ледве второпав: "Нема, - каже, апарата. Завтра менi вугiлля iз станцiї на зиму привезуть, а без пригощення, сказали, нiчого не буде. Мусила дiставати".
– "Де апарат?" -знову питаю, а сам думаю: "Який у неї може бути апарат! Якби гнала, дух з хати не пропав би, та й не пляшку вигнала б". Мовчить. "Купила?" Мовчить. I тут мене осяяло. Як тонко усе розрахував той куцолапий. Нi, не буде, думаю, по його. "У Бондаря?" - питаю. Мовчить. Чую, мої понятi, не дочекавшись мене, назад вертаються.

Накрив диктом вiдро. "Кажи швидше! Бо зараз протокол буде. Бондар?" Кивнула вона, i я вийшов з сiней, кажу понятим: "Таки нiчого немає. Ложна тривога". Уранцi, пiсля чергування, прийшов до баби Теклi, сам вилив ту сивуху у яму, добре нагримав на господиню i сказав, що їй, як родинi загиблого на фронтi, i без пляшки привезуть паливо. Сам подбаю. Але щоб нiкому нi пари з уст про цю пляшку i щоб нiколи бiльше не тримала такого зiлля у хатi... Таке дiло було... Звичайно, це було порушення з мого боку: без санкцiї пiти на обшук. Але прокурор у районi та й чи дасть санкцiю, а менi так хотiлося спiймати цього самогонника Бондаря на брехнi!
– закiнчив Пiдпригорщук.
– Судiть як хочете, а так вийшло... I нехай собi Бондар скаржиться скiльки хоче!..

Пiд час розповiдi дядька Василя мала Вiрунька заснула на батькових грудях. Свiтло невеличкої електричної лампи над столом, мерехтливе i тьмяне вiд мiрiад нiчних комашок i метеликiв, що хмаркою вилися навколо цього штучного сонечка, вихоплювало з темряви обличчя людей.

Коваль поглядав на трохи горбоносi медальйоннi профiлi братiв - у Петра гострiший, рiзкий, а у старшого, Василя, нiби пом'якшений, i думав про те, що вони дуже схожi, як близнята, i в той самий час вiдмiннi, чимсь невловимим вiдрiзняючись один вiд одного.

Прийшла з контори Лiда - затрималася: звiт. Хотiла забрати у батька сонну Вiруньку i понести до хати. Петро не дав:

– Тобi буде важко, Лiдусю.

Пiдвiвся i сам понiс дитину. Лiда пiшла за ним.

– Бiдолашна жiнка, - сказав Василь про невiстку.
– Нiхто не знає, як їй нелегко на свiтi... Вiдтодi, як Петро привiв її, усе нездужає, i чим далi, тим бiльше. Стала неврiвноваженою, iншим разом в очi заглядає, лагiдна, нiжна, хоч до болячки тули, а часом як зiрветься - лається, плаче. Бiда, та й годi... Не знаю, що з нею робити...