Коваля трохи здивувало, що Василь говорив, нiби хвороба братової жiнки тiльки його торкалася: не сказав у множинi: "Не знаємо, що з нею робити", а в однинi: "Не знаю".

– Може, це все - хата?
– обережно спитав Коваль.

– Тобто чому "хата"?
– перепитав Пiдпригорщук.

– Все-таки тiснувато двом сiм'ям.

– Лiда нашу хату зненавидiла, щойно прийшла сюди. Не потрiбна вона їй. Вона, навпаки, рветься звiдси.

– Брат ваш змiг би окремо побудуватися. Сам не потяг би, ви, певно, допомогли б.

– Звичайно. Та вiн якраз не хоче з батькової йти. Та, зрештою, не так нам i тiсно. На моїй половинi двi кiмнати, у Петра - теж. Iще у кожного по ванькиру...

Василь Кирилович нiби щось не договорив до кiнця, тiльки тяжко зiтхнув, i полковник зрозумiв, що йому дуже жаль братову, але допомогти їй нiчим не може. На мить Дмитру Iвановичу здалося, що старший Пiдпригорщук ховає якусь таємницю, але вiдразу вiдмовився вiд такої пiдозри. Вiд нього, Коваля, ховати, який приїхав вiдхилити смертельну небезпеку?!

Тим часом на лавочку повернувся Петро Кирилович. Почувши, що йдеться про його дружину, ображено стиснув губи i похитав головою.

– Недужа вона у мене, Дмитре Iвановичу, - розтулив рота, - i нiхто не знає: що за причина, хто зурочив? Лежала у райлiкарнi, однi кажуть - печiнка, другi - серце, скiльки з неї, бiдолашної, кровi виссали на всякi аналiзи! Боялися - рак, бо дуже почала худнути. Слава богу, не воно... Зрештою сказали: нерви! Нерви - i тiльки. Нерви, звичайно, кожна людина має. А як лiкувати? Ковтала усякi таблетки. Потiм сказали: спокiй - i все мине. А хiба у неї немає спокою? Узяв їй путiвку до санаторiю. Побула там кiлька днiв, все покинула, повернулася. Скучила, сказала, за дiтьми, за домом. А все ж таки їй i за той тиждень у санаторiї трохи полегшало. Стала веселiшою. А потiм знову те ж саме. Цiєї весни хотiв ще раз купити їй путiвку. Вiдмовилася. До ворожок внадилася, зiлля варила, трави пила - не допомогло. Тепер одна надiя на Третяка - професора, що у Полтавi.

– Може, й справдi їй корисна перемiна мiсця, - зауважив Коваль.
– Я ось кажу Василю Кириловичу, що тiснувато у вас. А чи не побудуватися-таки вам, Петре Кириловичу? Новий дiм, новi клопоти, чимось - нове життя. Я це по собi знаю, - посмiхнувся вiн, - нещодавно з дому, де минуло майже усе життя, довелося переселятися у нову квартиру... Ось брат ваш каже, що Лiдiї Антонiвнi з перших днiв не схотiлося тут жити.

– Не знаю, чого Лiдусi наша хата глиною пахне, - скрушно промовив молодший Пiдпригорщук.
– Як познайомився - така весела, жвава була... А одружився, привiв її сюди - немов домовик в неї вселився. Незабаром зiв'яла, почала нити: "Не хочу тут жити! "Ходiмо до моєї матерi!" А у її матерi на тому краю, що до станцiї, не хата, а курник пiд солом'яною стрiхою, їй любо, а менi як? Не згодився я. Тодi каже: "Будуємось бiля матерi". А в мене грошей котовi на сльози - тiльки закiнчив агрошколу. I нащо тiкати з великої батькiвської хати, дiтей не було, просторо, хоч у футбола ганяй! Та й те: як виходила замiж, нiяких умов не висувала, а тут тiльки жiнкою стала - вiдразу примхи!
– Губи Петра ображено стиснулися. Вiн трохи помовчав, немов переживав свою кривду.
– Ну, побачила, - сказав далi, - що вередувати зi мною не вийде, бо як з перших днiв жiнцi пiддасися - життя не буде, притихла! А як Вiрунька народилася, наче зовсiм заспокоїлась, тiльки хворiти стала. А може, й справдi, - за хвилину роздумливо додав молодший Пiдпригорщук, - треба нову хату, й справдi у цiй домовик є?
– Вiн потер чоло.
– Кажуть же люди, що таке буває. До нас iз Василем вiн звик, бо ми тут i народилися, а от прийшлих мучить... Хоч з його Олею, - кивнув на брата, - нiби все гаразд.

Василь Кирилович на те промовчав.

Розмова про хату, про "домовика" не внесла ясностi у справу, якою цiкавився Коваль. Брати жили у батькiвськiй хатi дружно, дружили й сiм'ї - жiнки i дiти. "А Лiдiї Антонiвнi все-таки, певно, хочеться бiльшої самостiйностi, окремого господарства, - вирiшив вiн, - того й прагне вiддiлитися вiд сiм'ї старшого брата".

Коваль збирався у Полтаву за слiдчим чемоданчиком. Дедуктивний метод психологiчного дослiдження характерiв, яким Дмитро Iванович завжди користувався у своїй сищицькiй практицi, цього разу без доповнення конкретними деталями не виправдував сподiвань. Спираючись тiльки на психологiчне вивчення оточення Пiдпригорщукiв, мав би прожити у Виселках довгий час, якого йому не давала щодня очiкувана трагiчна подiя. Одним махом зрозумiти усi переплетiння взаємин людей у селi, вилущити iз цих взаємин тi, що могли бути зв'язанi з погрозою Василю Пiдпригорщуку, було нелегко. Отже, мусив виходити не тiльки з дедуктивних мiркувань, а. також з матерiально-оперативних деталей, якi будуть пiдпирати цi мiркування, у даному разi iз вiдбиткiв пальцiв на погрозливому посланнi. У Кобеляки, в райвiддiл, звертатися по слiдчий чемоданчик Дмитро Iванович не хотiв, хоч це було поряд: але чи знають його там молодi працiвники, у той час як у обласному управлiннi карного розшуку ще збереглися люди, з якими вiн ранiше працював.

– Поїду завтра у Полтаву, - сказав Коваль Петру Кириловичу. Якщо професор - це той самий Андрiй Третяк, з яким я вчився (вiн збирався-таки пiсля школи в медiнститут), то проблеми немає, - нагадав свою обiцянку полковник.

– Тiльки поки що Лiдусi не треба знати, - попросив Петро Кирилович.
– Не любить вона, коли про її хворобу розводяться... Та ще й, пробачте, при стороннiй людинi...

Коваль згiдливо кивнув:

– Я розумiю.

Оля покликала з двору чоловiка. Усi пiдвелися з лав i рушили до хати.

Зустрiч з колишнiм однокласником була спочатку якоюсь недоладною. Коли Дмитро Iванович, постукавши, рiшуче ступив до кабiнету невропатолога, той звiв з-пiд окулярiв здивований i водночас сердитий погляд на вiдвiдувача. Час був неприйомний, i професор читав якiсь папери. Поява Коваля перебила його думки, i лiкар був збентежений безпардонним вторгненням незнайомої людини у його фортецю.

– Вам що?
– спитав, стягнувши брови.

Iще секунда-двi, i вiн попросив би його вийти.

Дмитро Iванович теж не вiдразу упiзнав у гладкому, лiтньому чоловiковi з брезклим обличчям, у бiлому, як снiг, ретельно випрасуваному халатi i такiй самiй шапочцi колишнього вiдмiнника їхнього класу, стрункого Андрiя Третяка. Зiрким поглядом уп'явся у професора. Чорнi, як терен, очi лiкаря, пухлини пiд очима (ниркова хвороба мучила Третяка ще замолоду) та ще якiсь дрiбнi деталi - манера сердито дивитися, порухи голови - переконали Коваля, що перед ним той самий Андрiй, якого вiн шукає.

– Вам кого?
– пiдвищив голос господар кабiнету.