Шрифт:
– Мамо, дивись, – радісно загелготіла дівчинка, – нарешті ми приїхали додому.
– Так, – сказала Ольга і взяла в одну руку сумку з речами, а в іншу доньку.
– Дякую, – із вдячністю сказала принцеска водію.
– Дякую, – слід за мамою повторила Катруся.
– Не має за що, панночки, – відповів водій зі щирою посмішкою. Адже багато людей вважають, якщо заплатили за квиток, то ніяких "дякую" не зобов'язані говорити простому водію. Ольга з Катрусею вийшли з автобусу, із радістю посміхнулися, вдихнули гірського повітря і натрапили на погляд місцевих кореспондентів. Баба Параска і тітка Одарка вже двадцять років займають головну лавочку в центрі села, аби знати і поширювати новини, зазвичай з елементами фантастики та екшену. Але то дрібниці, доти є новини, доти і село живе.
– Тьфу ти, Господи, – сказала баба Параска і сплюнула три раза, – це ж непутящая вернулась.
– Ай, справді, – відповіла тітка Одарка, – ти диви на неї! А корчила тут із себе, наших сільських хлопців не захотіла, а городський вигнав із дочкою та речами. Пліткарки радісно потерли долоні, готуючись розносити всім цікаву звістку.
– Добрий день, бабо Параско, тітко Одарко! – дружелюбно сказала Ольга і зробила вигляд, що не чула злих коментарів.
– Доброго дня, бабусі, – повторила Катруся.
– Доброго-доброго! – зовсім не щиро відповіли та посміхнулися місцеві "корреспонденти", – надовго до нас чи назавжди? – запитала баба Параска і нагострила вуха.
– Як Бог дасть! – сказала Ольга і рушила з Катрусею до рідного обійстя.
Синєгір – це невелике село, з п'ятьма вулицями, однієї дев'ятирічною школою і дитячим садком. До райцентра десять кілометрів, до області – сорок, одним із вагомих плюсів – це постійні автобуси через село, які частенько їхали в дальні Карпати. Тож, хоч і багато молоді виїжджало у місто, проте багацько юнаків і юначок залишились, потихеньку набирав оберти туристичний бізнес. Деякі місцеві жителі здавали кімнати для туристів, відкрився ще один продуктовий магазин.
За один рік, що Ольга з Катрусею були у місті, село наче ожило, частенько туристи жалілися на відсутність готелю. Але багатіїв, які б хотіли купити землю і вкласти кошти, поки не знаходилось, може, через весняні повені чи дикуватість людей. Колись один панич приїхав до Синєгіру зі словами:
– Тепер я ваш хазяїн! Буду скупляти всі землі!
Ну, а люди, як люди, помовчали і розійшлися по домівках, а вночі шикарна машина "хазяїна" сгоріла разом з грошима і документами. Панич зостався без штанів. Перший час ще було якесь розслідування, але баба Параска і тітка Одарка кожного разу розповідали поліціянтам про злих духів Синєгіра:
– І тоді прийшли вони, – віщала трухлявим голосом баба Параска.
– Хто вони? – трохи з перепугу запитав молодий міліціянт Данило.
– Духи-мстителі! – закричала тітка Одарка і почала розмахувати руками, а баба Параска в той час крестилась то зліва направо, то справа на ліво.
– Шановні, я вже не можу! Ну скільки можна, другий тиждень про якихось духів слухати, – простогнав Данило. Тож через деякий час справу закрили з висновком, що машина сгоріла через недопалок самого хазяїна. Баба Параска і тітка Одарка отримали від місцевих жителів горді прізвиська "кореспонденти сільського масштабу", саме завдяки їх фантастичним розповідям, справу закрили.
Здебільшого туристи приїздили в Синєгір в теплу пору року, просто помилуватись горами, поблукати лісом, хлібнути водиці з криниці, звичайно, в багатьох людей вода була підведена до хати. Але в центрі села, під пильним наглядом баби Параски та тітки Одарки, стояла красуня-криниця, їй вже було так багацько років, що ніхто й не пам'ятав, а яка в ній смачнюча і запашна вода. Кожен турист хотів напитися з неї, але то було не так просто. Одвічна фантазерка баба Параска кожному бажаючому попити розповідала легенду:
– Якщо хочеш напитися водички нашої чарівної, мусиш зробити добру справу!
– Тільки тоді, – продовжила тітка Одарка розповідати туристу городському, – твоє бажання здійсниться.
– А яку справу? – спросив зовсім ще молодий хлопчина, а сам вже придумував бажання.
– Бачиш он ту лопату? – суворим голосом запитала бабця і тикнула пальцем на свою ділянку.
– Так! – здивовано відповів турист і не міг зрозуміти, а до чого тут лопата.
– Йди-но, голубчику, туди да копни его весь добряче, – мовила тітка, – а потім ми тобі цілющої води наллємо.
Турист на хвильку завагався, але бажання, щоб мрія здійснилась перемогло і пішов хлопчина працювати.
А сільські кореспонденти тихенько сміялись і потирали долоні. Та й стали далі вигадувать роботу різну.
– Закінчив! – втомленим голосом сказав турист, – води хочу страшенно. Бабця протянула йому пів відра холодної води. – Смачна! Ще з роду такої не пив! – добавив хлопець і геть забув загадати бажання. Так з того часу баба Параска і тітка Одарка цілими днями на лавочці біля криниці сидять, а на ґанку у них чистота, в огороді порядок, та ще й хати біляться по три рази на рік. От що означає правильно подана історія.