Частина 2

Ольга з Катрусею зі сльозами на очах відкрили вже зовсім трухлу хвіртку. Їх не було лишень один рік, а таке відчуття, наче минуло десятиліття. Старенький будиночок, невеличкий двір та сад – все таке рідне і затишне.

– Нарешті ми вдома, – весело сповістила всю округу Катруся і радісно побігла по ґанку. – Мамо, дивись! Назустріч їм вибігла кішка Муся і товстенький песик Стешко, який від радості запригав навколо малечі і все намагався облизати носик Катрусі.

Коли дівчата поїхали до міста, сусідка тітка Надія обіцяла кормити домашніх улюбленців і приглядати за будинком. Катруся із задоволенням гладила по гладкій шорстці то Мусю, то Стешка, то бігла до одного деревця, то до іншого. На секундочку в душі Ольги засяяло яскраве сонце, і відкрила очі тиха вдячністю за це життя.

Принцеска дістала ключ від будинку і відчинила двері: в ніс вдарив запах давнини. Тому Ольга залишила двері відчиненими, тим паче, на вулиці було тепло і часом припікало сонечко. В першу чергу, вона відчинила всі вікна, благо декілька років назад замінили старі шибки на нові пластикові. Взагалі-то, будинок хоч і був стареньким, але дуже добротним, з високими стелями і п'ятьма просторими кімнатами.

Меблі залишилась ще від бабусі, шпалери пожовкли від давнини, добре, хоч кухня була оснащена по-сучасному та в спальні стояло новісеньке ліжко і великий телевізор. Все завдяки мамі, яка була вже пять років на заробітках у Польші. І весь час, що Ольга вчилася і коли залишилась сама вагітною, підтримувала грошима, як могла.

Але і зараз в домі потрібно було робити багато ремонту, а за свої роботи в журналі Ольга отримувала небагато, вистачало лише на власні невеликі потреби, на кшталт заплатити за комунальні послуги, залишити трохи на їжу та якусь одежу.

– Матусю, я вже хочу їсти! – Катруся забігла до будинку, прямісінько на кухню до Ольги. Дівчата зробили ревізію продуктів і дійшли висновку, що треба йти до магазину.

– Приготуємо борщу? – запитала Ольга у Катрусі.

– Із задоволенням! – відповіла донька, – можна я буду тобі допомогати.

– Звичайно.

Мама з донечкою взялись за руки і швиденько побігли до магазину, який був зовсім близько. Село жило: хтось порався у подвір'ї, хтось підбілював дерева, адже незабаром велике свято – Великдень, а зовсім старенькі бабусі гріли кісточки на лавочках.

– Ой лишенько, Олю, рідна, це ти? – заголосила та сама сусідка тітка Надія, яка приглядувала за котом, собакою та будинком. – А чого ж ви не попередили, що приїдите? Тітка Надія із радістю на очах обійняла дівчат.

– Це ми, тітонько! – відповіла Ольга і міцно обійняла у відповідь вже не- молоду жінку. – Ми тобі подарунки з міста привезли, хотіли зайти пізніше.

– А зараз ми йдемо до магазину, – сказала Катруся, – щоб скупитися на борщ.

– Рідненькі мої, – сердешно сказала тітка Надія, – та який борщ, ходімо до мене. Ви либонь втомлені з дороги, зараз гарненько повечеряємо.

– А у вас борщ на вечерю? – з цікавинкою в очах запитала Катруся. Хоча була лише четверта година, а у тітки Надії це вважай, що вечеря.

– Ні, дорогенька моя дівчинко! – тітка Надія взяла Катрусю на руки і понесла у подвір'я, – в мене гаряченькі варенички.

– Ура! Я обожнюю варенички.

– Ольго, люба! А ти чого, як не рідна? Ходімо!

– Тітонько, та незручно нам! – трохи невпевнено сказала Ольга і не зрушила з місця. – В тебе своєї роботи хватає.

– Нічого не хочу чути! Ви моя сім'я, крім вас в мене нікого не має, – сумно відповіла тітка Надія, – ви – то моя найкраща робота. На хвильку обидві жінки замовкли, а потім з Катрусею на руках рушили до будинку. Тільки-но сіли за стіл з гарячими вареничками, як Ольга заголосила:

– Тітонько, я ж забула Олегові подзвонити, телефон в автобусі сів. Я зараз швиденько додому збігаю.

– Добре, доню біжи, – відповіла тітка Надія, – за Катрусю не хвилюйся. Ми знайдемо заняття правда, квіточко?

– Так, – з повним ротом вареників відповіла Катруся. Тітка Надія з любов'ю погладила по голівці дівчинку.

А Ольга вже помчала додому, їй було страшенно незручно, адже за весь час вона навіть не згадала за Олега.

– Алло, любий! – швиденько проговорила Ольга, – у нас все добре.

– Олю, я хвилювався! – трохи незадоволено відповів Олег, – я стільки раз тобі дзвонив, але твій телефон був поза зоною!

– Вибач, батарея сіла! Як ти там?

– Вас нема лишень день, а я страшенно сумую! – відповів він. – Олю, давай додому. Хочеш знайдемо тобі заняття і ніколи буде сумувати.

Принцеска не знала, що відповісти, адже Олег дуже рідко ділився своїми почуттями. В більшості він був людиною діла, а не слова.

– Олеже, ми тільки-но приїхали, дай мені тиждень, – промовила в трубку Оля і почула сумне мовчання у відповідь.