Прадiдусева люлька ще курилася, коли вiн скiнчив розповiдь.

– - То тепер ти зрозумiв, хто був героєм на вечорi в пiнгвiнiв?
– спитав вiн.

– - Та вже ж не хто, як дон Педро, прадiдусю. Тепер ви розповiли цю казочку мовби з погляду пiнгвiнiв, i тому це добре видно. Але менi не дуже подобається такий героїзм.

– - Менi також, Хлопчачок. Бо це -- салонний героїзм. Його цiнують там, де дiлять усiх на людей у фраках i простоту. Такий собi пiнгвiн у фраку полюбляє збентежити гаданого простака так званим витонченим поводженням, а решта пiнгвiнiв оголошує свого родича героєм. Але ж пиха й становi забобони -- це не прикмети героїв. По-моєму, якраз навпаки: твердо стати проти будь-якого забобону, -- як Ян Янсен, -осьде справжнiй героїзм. А тепер пiдкинь лиш у грубку вугiлля, Хлопчачок!

Я з'їхав з отоманки, пошкандибав до грубки й заходився пiдсипати вугiлля, а сам думав про те, що ось Старий Хлопчак розповiв ту саму казку двiчi -- i обидва рази цiкаво й весело. От так штука! Менi й самому захотiлося щось таке втнути. Через те я не квапився, пiдкидаючи вугiлля, бо подумки складав вiрша, який пасував би до цiєї оповiдки. Потiм я розказав його прадiдусевi:

Той, хто за мудрих, за найкращих

Себе вважає та своїх,

У кого всi чужi -- ледащо,

Хто за нещасних має їх, -

Хай не витає в небесах -

Полуда в нього на очах!

– - Браво, Хлопчачок!
– - засмiявся прадiдусь.
– - Ти що старшаєш, то розумнiшаєш! Випадок рiдкiсний, але приємний.

– - Дякую за лаври!
– - сказав я.
– - А ви прочитаєте менi свою баладу, прадiдусю?

– - Ну, балада, -- завагався старий, -- це, мабуть, буде перебiльшення. Краще сказати -- баладка.

Вiн дiстав з кишенi списану паперову торбину й, коли я знову вмостився на отоманцi, прочитав:

Баладка про мишенят

– - Мишенята-мишенятка!
–

Знай годинник цокотить.
–

Лихо! Там, де ваша хатка,

Мурдiбурдi-кiт сидить!

Мишенята-мишенятка, -

Бачу вуса бiлi я!..

Лихо! Вискочило з хатки

Мишеня Цецiлiя!

Мишенятко, мишенятко

Ухопив котисько наш!

Заспiвали по бiднятку

Мишачий жалобний марш.

Мишенята-мишенятка,

Кiт i вас пiймає теж!

Стрiмголов летiти з хатки -

Це геройством не назвеш!

Прадiдусь заховав паперову торбинку до кишенi, а я сказав:

– - Гарна баладка, прадiдусю! Але ж вона про те, в чому немає героїзму.

– - Саме тому, Хлопчачок, i стає зрозумiло, в чому героїзм. Герой, наприклад, повинен умiти зважувати небезпеку, на яку вiн себе наражає. Наослiп кидатись назустрiч небезпецi, як мишеня Цецiлiя, -- то ще не геройство. До речi, менi оце згадалася оповiдка про короля та блоху. Я б хотiв...

Прадiдуся перебила горiшня бабуся. Вона гукнула нам з другого поверху:

– - До вас гостi! А за пiвгодини йдiть обiдати!

– - То я розкажу тобi цю оповiдку по обiдi, -- зiтхнув прадiдусь.
– - А що ж це там до нас за гостi?

Тiєї митi у дверi постукали. Увiйшла по-зимовому вкутушкана -- в хутрянiй шапцi, в пальтi з хутряним комiром, з хутряною муфтою в руках i в облямованих хутром черевиках -- моя долiшня бабуся.

– - Добридень, Хлопчаки! Та й тепло ж у вас!
– - засапано сказала вона, тодi поклала свої хутра на комод, сiла в крiсло й повела далi: -- Я приходила сюди нагору до крамницi, -- у Поя Сливи такi дешевi вовнянi шкарпетки!
– - та й думаю собi: а зазирну лишень до хворих поетiв.

– - Красно дякуємо за честь, Анно!
– - заявив прадiдусь i злегенька вклонився.

– - Щиро вiтаємо нашу давню музу!
– - пiдхопив я.

– - То вам iз мене смiшки, еге ж, Хлопчаки?
– - долiшня бабуся сказала це кумедно-сердито, як колись, -- тоном, який ми обоє так любили.
– - З мене вам самi смiхи та хiхи, а як горiшнiй бабусi, то й вiршики читаєте!

– - Помиляєшся, Анно!
– - вiдповiв їй прадiдусь.
– - Ми їй не читали вiршика про Генрi та його вiсiмнадцять тiток -- вона пiд дверима пiдслуховувала!

– - Пiдслуховувала, кажете? Ой лишенько!
– - Долiшня бабуся просто-таки жахнулася. (А ми ж добре знали, що вона й сама залюбки пiдслуховує пiд дверима.)

Вона заозиралася довкола, мов чогось шукала, -- чи не списаного вiршами паперу?
– - й запитала:

– - А де ж той вiрш? Прочитайте його менi.

Я вже хотiв був сказати: "Авжеж! З радiстю!" -- та раптом згадав, що написав того вiрша на обкладинцi "Моряцького щорiчника" i їй нiзащо не можна його показувати: вона негайно повiдомить про це горiшню бабусю.