I прадiдусь, певно, думав, про те ж таки. Бо вiн квапливо сказав:

– - Вiрш про Генрi дужче пасує горiшнiй бабусi, а не тобi, Анно. Ти якась витонченiша, i тобi треба прочитати вiршi делiкатнiшi -скажiмо, про мишку, яка у вiчi котовi заявила, що вона про нього думає.

– - Цього ж вiрша i я не знаю!
– - вигукнув я.

– - Так, Хлопчачок. Отож я вам i розкажу його обом. Слухайте!
– Старий заплющив очi, трiшечки подумав i почав розказувати напам'ять:

Балада про мишку,

що прогнала кота

Сiреньку мишку -- лихо!

Спiймав котисько вмить,

I ось маленька тихо

Перед котом сидить.

Не писне, не пiдскочить,

Не кинеться бiгом, -

Сидить, уп'явши очi,

В мучителя свого.

Гукає кiт: -- Ну, мишкам

Годиться танцювать.

Завдай роботу нiжкам,

Нехай подрiботять!

I враз на мишенятко

Напав великий гнiв, -

У нього, кришенятка,

Аж нiс почервонiв.

Слова, давно готовi,

Вже рвуться iз грудей:

– - Що? Танцювать котовi?!

Та краще сто смертей!!

Поганцям догоджати

Шукай охочих десь!

Мене ж вам не зламати -

Я вмру, зберiгши честь!

Тремтiла з гнiву мишка...

Та гляне -- де ж це кiт?

Тихенько, тихо, знишка

Утiк -- пропав i слiд!

Так бiг, заткнувши вушка,

Аж хутро рвав нове...

А мишка-одчайдушка

I досi там живе!

Долiшня бабуся в захватi заплескала в долонi.

– - Хлопче!
– - вигукнула вона.
– - Та це ж пречудовий вiрш. А бiльш у вас таких нема?

– - Не можна передавати кутi меду, Анно, -- сказав прадiдусь.
– - У мене правило -- не перегодовуй рiдних нi цукерками, нi вiршами. Он, може, Хлопчачок розкаже тобi вiрша про ведмедя й бiлочку. Я написав його кiлька рокiв тому. Ти ще пам'ятаєш його, Хлопчачок?

Я заплющив очi, подумав, згадав початок вiрша, хутенько повторив його подумки, тодi розплющив очi, заявив, що можу розказати вiршика напам'ять, i розказав:

Ведмiдь та бiлочка

Найдужчий в лiсi звiр ведмiдь

Був зовсiм не зухвалець,

Та примудрився наступить

Вiн бiлочцi на палець.

Не мовив, як звичай велить:

– - Даруй, ласкава панi!
–

Не диво! Це ж тобi ведмiдь -

Манери в них поганi.

Хоч смiйся тут, хоч голоси...

Та бiлочка: -- Стривай-но!

Ану вернись i попроси

Пробачення негайно!

Ведмiдь iз дива аж спiткнувсь

Об кучеряву тую

I до маленької нагнувсь:

– - Як кажете? Не чую!

А бiлка, не шукавши слiв,

Знов голосок пiдносить:

– - Той, хто на ногу наступив,

Пробачення хай просить!

Нехай ти дужий колодiй,

Мене тобi й не видко, -

Такi манери, пане мiй, -

Це, знаєш, просто бридко!

Отак у лiсi на валу

Стояла бiлка боса

I лапку тицяла малу

Бурмиловi пiд носа.

Бурмило бiлки не жене,

Оторопiвши з дива,

Та як ревне: -- Прости мене,

Сусiдко милостива!

А бiлочка: -- Гаразд, гаразд!
–

Вiдказує поважно.
–

Та не забудь -- на другий раз

Дивись кругом уважно!

– - Та не забуду!
– - їй ведмiдь

Сказав iз смiхом дружнiм.

Той i ведмедика навчить,

Хто вмiє бути мужнiм!

Коли я скiнчив, долiшня бабуся спершу трохи помовчала, а тодi тихенько запитала:

– - Ви -- справжнi, великi поети, еге ж, Хлопчаки?

– - Бачиш, Анно, те, що нам хочеться повiдомити комусь, ми вмiємо сказати вiршами, -- вiдповiв прадiдусь, -- i, звичайно, робимо це краще, нiж Паульхен Пенк, що ото складає вiршованi привiтання молодятам. Це правда. Але так само правда й те, що ми не такi великi поети, як добродiй Гельдерлiн, якого ти не знаєш.

– - Це чи не той добродiй Гельдерлiн, що часто приїжджає сюди на курорт? Такий здоровий, чорний, завжди грає в тенiс.

– - Нi, Анно, не той, -- засмiявся прадiдусь.
– - Той Гельдерлiн уже давно помер. Бо й великi поети вмирають.

Долiшня бабуся зiтхнула (вона любила зiтхати). А далi горiшня бабуся гукнула нас обiдати.

Ми, звичайно, пропустили вперед долiшню бабусю, а самi, навантаженi її хутрами, пошкандибали вниз слiдом за нею. Дорогою прадiдусь потихеньку спитав мене: