Вiн поскладав посуд на тацю й з лiхтариком у другiй руцi рушив наниз. Уже в дверях вiн пошепки мовив:

– - Про шпалери я анiчичирк, Хлопчаки!

Тим часом надворi стало темно хоч в око стрель. Вуличний лiхтар бiля будинку вихоплював з пiтьми лише невеличкий клаптик черепицi на сусiдньому даху.

– - Мабуть, треба нам послухатися доброї поради, Хлопчачок, i вкладатися спати, -- сказав прадiдусь.
– - За перший день нашого дослiдження героїзму ми зробили чималенько. Тепер ми твердо знаємо, що нерозважлива хоробрiсть -- ще не героїзм i що навiть сотня трупiв -ще не доказ геройства. Знаємо також, що iнодi героєм є той, хто змiг перебороти самого себе. Побачимо, що нам пощастить з'ясувати завтра. А зараз лягаймо спати.

Менi спати не хотiлося анi ось стiлечки, а старого наше вiршування помiтно втомило. Тому я гукнув дядька Яспера, щоб допомiг прадiдусевi спуститися на другий поверх. А трохи згодом я вже лежав у постелi й вишукував у "Моряцьких щорiчниках" надрукованi там балади, щоб краще навчитися писати їх самому. Коли дядько Гаррi, що ночував у моїй кiмнатчинi, заснув, я навiть склав баладу й записав її на зворотi обкладинки одного з "Моряцьких щорiчникiв". I, радесенький, миттю запав у сон.

ВIВТОРОК -

день, коли ми з прадiдусем перебираємося

до кiмнатки з вiкном на пiвдень,

розмiрковуємо про салонний героїзм,

громадянську мужнiсть i про хитрощi

й одну оповiдку задля науки переказуємо двiчi;

з'ясовуємо, як важливо дивитися у вiчi небезпецi,

й показуємо першого свого справжнього героя,

а я несамохiть пiдслуховую,

як двi бабусi читають одну баладу;

закiнчується цей день трохи сумно.

Другого дня було холодно. Мороз розмалював вiкна бiлими квiтами. Я вмився в холоднiй спальнi -- злегенька повезькав по обличчi мокрими пальцями. Моряки подалися на катер, коли я ще спав, -- адже вони сьогоднi вирушали до Гамбурга. Мабуть, горiшня бабуся знов надавала їм стiльки харчiв, що вистачило б на дорогу до Пiвденної Америки. Вона завжди казала, що хто хоче бути здоровим, той повинен багато їсти (а сама їла дуже мало). Тим-то й снiданок, який вона подала нам, Хлопчакам, цього ранку, був такий багатий, що ми половини не поїли. (А я ж був тодi чотирнадцятирiчним хлопцем, що мiг простiсiнько вм'яти за обiдом вiсiм смажених камбал. Ще й цiлу гору картопляного салату на додачу.)

Добре спочивши вночi й гарненько поснiдавши вранцi, ми, два скалiчiлi поети, знову побралися на горище. Сьогоднi наша ощадлива горiшня бабуся натопила тiльки в прадiдусевiй кiмнатцi, з вiкна якої було видно море. Тут стояла отоманка (чи то подовжене крiсло, чи вкорочена канапка), на нiй ти напiвсидiв-напiвлежав. Цей предмет умеблювання дуже припав менi до вподоби -- через мою хвору ногу -- i я зразу взяв його у своє володiння. Прадiдусь розташувався по другий бiк столу в своєму крiслi на колесах. У кiмнатцi було тепло й затишно. I мимоволi на тебе спадав баладний настрiй.

"Моряцький щорiчник" iз своїм вiршем на зворотi обкладинки я заздалегiдь поклав на столi. Тепер я перевернув його вiршем догори й сказав.

– - Дивiться, прадiдусю, що я написав уночi.

Прадiдусь, що саме закурював люльку, промовив одним кутиком рота:

– - Коли ти гадаєш, що хтось iнший учора вночi не працював, то помиляєшся. Постривай-но хвилинку.

Неквапливо закуривши люльку, старий витяг з кишенi штанiв порожню паперову торбину, списану з обох бокiв, i сказав:

– - Осьде моя нiчна писанина, Хлопчачок. Поети, либонь, як ото свiтляки. Ану ж, чи не поблiднуть нашi рими вдень. Ти читатимеш перший?

Я сказав:

– - Гаразд.

I прочитав свого вiрша з обкладинки "Моряцького щорiчника":

Балада про Генрi

та вiсiмнадцять тiток

Генрi мав їх вiсiмнадцять.

– - Вiсiмнадцять?! Ви скажiть!

Через те було, признаться,

Дуже Генрi сумно жить.

Ледве сонце зайнялось:

"Генрi! Генрi!" -- Й почалось.

Генрi вранцi йде до школи -

I тiтки за ним рядком.

Вийде грати у футбола -

Всi тiтки бiжать слiдком.

Влучать Генрi по ногах -

Всi тiтки вереснуть: -- Ах!

Мiг би Генрi їздить скачки,

Мати коней вороних,

Бо тiтки його багачки, -

Та втомився вiн од них.

(Ще й купили наперед

Сто один велосипед!)

Так проживши вiсiмнадцять,

Генрi взяв i з дому втiк.

Час настав тiткам дiзнаться,

То зчинили гвалт i крик.

Пролили такого слiз -

З головою б Генрi влiз!

– - I чого вiн нас покинув

Та й подався, де не слiд!

Пiд таку лиху годину,

Без пальта i без чобiт!

Вже, мабуть, десь там охрип!

Принесе додому грип!

Але Генрi не вертався, -

Там чи грип уже, чи два.

Пiдбiгав, спiвав, смiявся,

Хоч болiла голова.

Ще й гукав, як тiльки мiг:

– - Слава богу, слава богу -

Я таки позбувся їх!

Тiльки-но я скiнчив читати, як за дверима щось начебто... та нi, таки справдi!
– - кахикнуло. I зараз же пiсля цього до кiмнатки зайшла горiшня бабуся.