– Ну i що?

Крешимир знову засмiявся:

– Барон аж заїкатись почав iз хвилювання: "Не-нехай бу-буде бе-без жодної умови!"

Тiм швиденько вiдвернувся до стiни, бо йому стало смiшно, а що смiятися вiн не мiг, то обличчя його тiльки жахливо перекривилося.

– Цiкавий я знати, де той барон тепер!
– промурмотiв Крешимир.

Оцього саме й чекав Тiм. Уже опанувавши себе, вiн сказав:

– Закладаюся, що за п'ять хвилин ми дiзнаємось, де тепер барон!

– А на що ти хочеш закластися?

– На порцiю горiхового торта!

– Ну, на таке в мене грошей вистачить. Бо, коли не помиляюсь, ти маєш цей заклад виграти, як i всi заклади. Ну, гаразд, забилися! стюард подав Тiмовi руку, i хлопець стис її.

Ту ж мить у сумiжнiй каютi хтось увiмкнув радiо. Диктор оголосив прогноз погоди, а тодi стали передавати останнi новини.

Тiм iз Крешимиром спершу розсердилися, що їх перебито, але потiм почали прислухатись. Голос iз гучномовця сповiстив:

"Вiдомий комерсант барон Троч, що його багатство оцiнюють у кiлька мiльярдiв доларiв, цiєї ночi давав у Рiо-де-Жанейро банкет для дiлових кiл бразильської столицi. Зразу ж на початку банкету вiн вийшов i повернувся лиш за двi години, видимо чимось збентежений. Усiм упало в вiчi, що повернувся вiн у темних окулярах. Напевне, в нього знову загострилася давня хвороба очей, що була нiбито вилiкувана й кiлька рокiв не поновлювалась. Нас повiдомлено телефоном, що банкет триває i що барон, очевидно, знову..."

Радiо вимкнули, i за стiною задзюрчала вода.

Тiмове обличчя поблiдло, як вранiшнє свiтло. Вiн виграв заклад, а отже, угода була ще дiйсна. Але його налякало те дивовижне повiдомлення.

– Як же це можна дiстатися так швидко до Рiо-де-Жанейро? розгублено спитав вiн.

– Маючи такi грошi, можна що завгодно, - вiдповiв Крешимир.

– Але ж так швидко навiть лiтаки не лiтають!
– вигукнув хлопець.

На те стюард спершу не сказав нiчого. Потiм буркнув:

– А я гадав, ти знаєш, iз ким зв'язався...

А тодi раптом заквапився до роботи. Але в дверях iще раз обернувся й сказав:

– Спробуй заснути, Тiме! В лiжку не годиться сушити собi голову.

На щастя, хлопець, маючи здорову натуру, справдi заснув. А коли опiвднi вiн прокинувся й Крешимир принiс йому юшки в каструльцi та виграну порцiю торта, Тiмовi стало якось аж легко на серцi. Адже вiн тепер не сам нiс тягар своєї страшної таємницi, вiн подiляв її з iншою людиною. I ця людина, до того ж, перемогла барона! Це навiвало Тiмовi таку надiю й упевненiсть, що вiн на якийсь час просто забув дивовижну звiстку з Рiо-де-Жанейро.

По обiдi до нього на хвилинку зайшов стерничий, височенний паруб'яга з Гамбурга, Джоннi на iм'я. Вiн спитав Тiма, як той почуває себе, помацав йому гулю на диво обережними пальцями, дав iще одну таблетку й сказав:

– Завтра ти вже бiгатимеш, малий! Та бережись надалi, не перечiпайся на мотузках, - i пiшов собi.

Тiм подумав: "Коли б ти тiльки знав, на якiй падлючiй мотузцi я перечепився!" - i знову заснув: стерничий дав йому снодiйну таблетку.

Пiзно вночi, коли Крешимир повернувся до каюти, Тiм прокинувся знову. Стюард, зiпершися лiктями на край Тiмової койки, заговорив до хлопця:

– Ну й паскудство ж вiн iз тобою зробив!

– Про що це ви?

– Та чого ти на мене викаєш?

– Ну... про що це ти?

– А про те саме! Я знаю, ти повинен мовчати. Добре, мовчи! Але я тепер i сам знаю, в чому рiч: вiн смiється твоїм смiхом, а ти виграєш заклад. А що буде, коли ти програєш який-небудь?

– Оцього б я й хотiв, - тихо вiдповiв Тiм. I бiльше не сказав нiчого.

– Добре, помiркуємо, - мовив Крешимир. Тодi роздягся й лiг.

Обидва погасили нiчники, й стюард почав розповiдати Тiмовi про свою батькiвщину, рiдне село в Хорватiї, на узбережжi Адрiатичного моря. Сiм днiв на тиждень малий Крешимир був голодний, сiм днiв на тиждень мрiяв вiн про щастя й багатство. I ось одного дня селом проїхав автомобiль. За кермом сидiв якийсь пан у картатому костюмi. Той пан дав Крешимировi пакуночок спiлих червоних гранатiв. Аж сiм штук там було, i кожен гранат коштував тодi один динар. Крешимир понiс їх до моря, на пляж, за цiлих десять кiлометрiв, i там продав.

– Отак у мене, Тiме, вперше зроду з'явилися власнi грошi, великi грошi, як менi тодi здавалось, - оповiдав вiн.
– Цiлих сiм динарiв! I знаєш, що я на них купив? Не хлiба, нi, хоч як менi хотiлося хлiба! Купив шматок торта. Великий такий шмат, iз кремом, iз вишнями зверху, а посерединi - половинка волоського горiха. Я про такi торти чув у селi вiд дiвчат, що їм доводилось бувати на морi.

Усi свої грошi вiддав я за той шмат торта. А тодi сiв на стосi дощок над причалом i зразу з'їв усе, думаючи собi: це ж ангели на небi щодня таке їдять!

А потiм мене занудило, i я все, пробач на словi, виблював. Мiй бiдняцький шлунок не мiг такого стравити. Менi всi кишки повивертало. А як зiйшов я з причалу й рушив додому - бачу, стоїть та машина з паном у картатому.

Крешимир замовк.

I Тiмовi раптом пригадався маленький хлопчик у вбогому вузькому завулку, де пахло перцем, кмином та ганусом.

Стюард почав розповiдати далi: як картатий пан став частенько приїздити в село з гранатами, як вiн одного разу завiв розмову з хлопцевими батьком та матiр'ю, як узяв хлопця на один iз своїх пароплавiв стюардом, як потiм не раз брав його з собою в подорожi, а найчастiше - на iподром, як Крешимир, закладаючись легковажно на перегонах, заборгував йому багато грошей i врештi змушений був продати найкраще з того, що мав, - свої очi.