Я відчинив двері і, ледве торкаючись її спини, провів Кайлу до перегородки, що відділяла нас від польоту вниз, у безкінечну глубину океану.

– Ти була тут раніше?

– Ні, це мій перший раз. Я дуже погано знаю корабель. Навіть крапки для тайм контролю на деяких місцях наліпила, аби в коридорах не губитись. Для кожного коридору свій колір.

– Серйозно? Покажеш мені?

– Ще чого, ти ж їх всі попереліплюєш!

– Ми так мало шляху пройшли, а ти вже так добре мене знаєш, моя Гретель.

– Дивись тільки, аби нас в кінці не з’їли, мій Гензель.

– Головне, аби ми не з’їли одне одного.

Вона розсміялась. Мені так подобається її сміх, і все одно я в нього ні краплі не вірю. Наче слухати накладену звукову доріжку популярного ситкому. Розумієш, чому люди на записі сміються, можеш навіть сміятися з ними, але в справжності їхніх емоцій усе одно сумніваєшся. Щось заважало досягти того «suspension of disbelief» у моїй власній з нею історії.

Ми говорили якісь нісенітниці про плани на майбутнє і життя (чи його дивну симуляцію) тут, на кораблі і поза його межами, а я думав про її губи і все впевненіше огортав її талію.

Настав час повертатись. Ми зайшли в ліфт одні. Я став напроти зеркала, вона – напроти мене. Повисла пауза. Я дивився в її такі виразні, такі чорні очі. Боковим зором помітив своє трохи розчервоніле обличчя, нависаюче над її хвостиком. Та на мені ж все буквально написано! На обличчі Кайли з’явився вираз, як у тигриці у тій дивній сцені з «Короля Лева». Ти знаєш, про яку сцену я кажу.

Конец ознакомительного фрагмента.