Северин Романович ще й нагримає на нього й матиме рацію: не вір чуткам — брехня селом сама ходить.

І все ж тепер Андрій твердо знав, що батько живий і скоро повернеться, мав навіть потаємну надію, що він серед отих радянських розвідників, — чому ні, адже хто краще за нього орієнтується в тутешніх лісах, а командування знає, кого посилати в розвідку. Оце відчуття, що батько десь зовсім близько, весь час не полишало Андрія, тривожило й збуджувало, хотілося кудись бігти й щось робити, а він мусив лежати біля вогнища і їсти картоплю.

Де ж Пилип? Невже злапали бандери?

Андрій уявив, як коршунівці тягнуть товариша до напівзруйнованої спіжарні, котра залишилась на території лісництва, і злоба зсудомила його обличчя.

— Ти чого? — помітив гримасу Сергій. — Болить щось?

— Та ніц… Подумав, чи не затримали бандери Пилипа.

— А що зроблять? Мусять відпустити.

— Малий ти ще і не знаєш…

Сергійко обтер руки об штанці, заперечив з гідністю:

— Який малий, вже десятий пішов. І знаю, що до чого… Серед тих коршунівців є не такі вже й злі. Он вуйко Євмен з нашого села — бандера, а добрий.

— Сказав — вуйко Євмен… Та він же дурний, його хто хоче навколо пальця обведе. Северин Романович наказав, він і пішов до загону.

— А Василь Байда? Теж дурний?

— Він гарячий, Василь, — зітхнув Андрій. Подумав трохи й мовив довірливо: — Коли Коршун уперше приїхав до Острожан і за бандер агітував, дуже вже красно говорив, та й зброю давав… От Василь і спокусився на автомат. Йому ж тоді шістнадцять було.

— Автомат — гарна штука! — ствердив Сергійко. — Я вже стріляв.

— Ну і як?

— То-то штудерно! — похвалився Сергійко. Поклав дрючка до плеча, повів над вогнищем. — Та-та-та… За сто метрів у пляшку влучав.

— Не бреши.

— За п'ятдесят — точно.

А якщо по правді?

Чесно — п'ятдесят.

— Най буде п'ятдесят. Пилип давав «шмайсера»?

— А хто ж іще?

Андрій подивився на хлопця з цікавістю. Не такий уже й малий, виявляється.

Сергійко потягнувся за картоплиною, та не взяв, прислухався.

— Ходить хтось…

На краю освітленого кола майнула тінь, і Пилип, важко дихаючи, гепнувся на теплу землю біля вогнища.

— Гарно влаштувалися: картоплю їдять, гріються… — Сів, підставивши до вогню забрьохані холоші штанів. — Ніч росяна, — поскаржився, — змерз я…

— Ну? — тільки й запитав Андрій.

— Нічого втішного. — Пилип викотив картоплину, почав жадібно їсти, не обчищаючи.

— Кажи вже!

— Дві засідки. Одна біля самого лісництва, а друга на березі ручая.

— А до Осикового урочища не доскочив?

— Далеко, та й для чого?

— Так, — погодився Андрій, — туди все одно не підемо. Звідти стежка лише до Грабового, а там…

— Бандери тебе не засікли? — поцікавився Сергійко.

— Скажеш таке! Я до лісництва від сосняка вийшов, де їм помітити? Сидять під спіжарнею, курять. А ті, що біля ручая, почули й гукнули. Я затаївся, вони знову гукнули й заспокоїлися. Довелося задкувати й через молодняк дряпатись. А у вас що? Грієтесь?

— Що малисьмо робити?

— Ну, — невпевнено мовив Пилип, — у лісі повештатись… Далі від вогнища.

— Зараз світатиме, — погодився Андрій, — ми з Сергійком підемо, а ти погрійся. Гайнемо до боліт, — вказав ліворуч, — і назад.

— А може, Сергій з кіньми залишиться? Малий ще…

Андрій скосував на Сергійка, хотів уже сказати про автомат, та хлопець застережливо похитав головою, і Андрій промовчав.

— Не такий вже й малий, — заперечив. — Піде зі мною. А ти, коли відпочинеш, вздовж ручая походи.

— Буде зроблено, пане начальнику! — Пилип приклав розчепірені пальці до скроні. — Пан має ще вказівки?

— Я тебе тільки раз цюкну, то вже й не базікатимеш!

— Гречана каша сама… — почав Пилип, та не закінчив. — Може, кіньми? — запропонував.

— Та нехай пасуться. Від них тільки галас…

Андрій затягнув ремінець ще на одну дірку.

— Пішли! — зробив рішучий знак Сергійкові і зник за освітленим колом.

Пилип полежав на боці, гріючи спину й дивлячись хлопцям услід. Потім з'їв ще кілька картоплин і пішов до коней, що паслися біля ручая. Білка підскакала до нього, тицьнулася теплою мордою в плече, наче запитуючи, що потрібно хазяїну?