— Ти, Сидорчук, давай до лісництва, — розпорядився Фрось, — попередь тамтих, щоб гав не ловили. Ми цих розвідників з тилу, а вони з флангу, притиснемо до болота, нікуди не дінуться. Давайте, хлопці, потихеньку поза кущами, поза деревами, як тіні, прошу я вас. Ми зараз отих совітських вояків накриємо. У спину їм вдаримо, в спину, прошу я вас, так, щоб не втік ніхто…

Бандерівець з карабіном схопив Сірка за вуздечку.

— Ану, злазь! — наказав Андрієві.

— Ви що? — нараз Андрій зрозумів, чого той хоче. — Не віддам коня, — крикнув, — я вуйку скаржитимусь!

— Злазь! — замахнувся той гіллякою.

— Тихо будь, — перехопив його руку Фрось. — Я ж кажу, тихесенько, ти тінню будь, розчинися в лісі — на коні тебе за півверсти видно, а мусиш поза кущами… Ну, чого стоїш? — озлився раптом. — Я казав — до лісництва!

Бандерівець з карабіном вилаявся пошепки, та відпустив вуздечку. Фрось махнув рукою й побіг стежкою, що вела до дубової галявини, за ним — інші четверо.

Бандерівець з карабіном рушив праворуч, де починався молодий сосняк. Зупинився, насварився на Андрія зброєю.

— Ви чого стовбичите? Ану, марш до яру! — і як тінь зник у сосняку.

Проїхавши сотню метрів, Андрій зіскочив з коня, передав повід Пилипові. Прислухався. Тихо, буцім і не було тут нікого, лише ятель довбає суху гілку.

— Чекайте тут, — наказав Андрій і югнув у гущавину. Продерся крізь густий горішник, яким суціль заросли підходи до Гадючого яру, побіг до вільшняка, де залишив розвідників. Нараз дорогу йому заступив Іванов.

— Ви? — здивувався хлопець. — Мусили ж чекати там…

Сержант поблажливо усміхнувся.

— Хлопці чекають, а я хотів вас підстрахувати, аби чого не трапилось. — Він засвистів дроздом, прислухався й свиснув ще. — Зараз усі будуть тут, — пояснив. — А ти молодець, класно обдурив бандерівців!

Неподалік засвистів дрозд, і з-за дерев висковзнули розвідники.

— Перечекаємо трохи, — запропонував Бутурлак, дивлячись, як важко дихає Васюта.

— Ні, — заперечив той, — не можна час гаяти!

Вони продерлися через горішник до коней.

— Вуйку, до мене, — поплескав по Білчиному крупу позаду себе Сергійко. Васюта не одразу збагнув, що запрошують його, і хлопець пояснив: —Прошу вас сідати, вуйку, тримайтеся за мене, я моцний.

Горянський допоміг єфрейторові сісти позаду Сергійка, намагався не дивитися хлопцеві у вічі — певно, сам картав себе за підозріливість, але, зустрівшись з відвертим поглядом Сергійка, усміхнувся й собі дружелюбно. Взяв кобилу за повід і хотів уже рушати, та Іванов зупинив його:

— Сідай і ти, — поплескав Сірка по широкій спині, — і ви, товаришу лейтенант. Бандерівці можуть повернутися, побачать сліди…

— Резонно, — схвалив Бутурлак.

— Ви — до мене, — гукнув сержанта Пилип.

— Але ж, — засумнівався той, — нас семеро…

— Я піду попереду, — запропонував Андрій. Погойдав босою ногою. — Такий слід нікого не насторожить.

Іванов зламав гілку, обдивився навколо, замів сліди. Легко скочив на вороного.

— Рушили! І хай все буде добре.

Сонце високо піднялося над лісом, риба клювала мляво, але Грицько затявся, кидав та й кидав, сподіваючись, що витягне хоча б підлящика. Тут риба брала завжди, сьогодні ж як відрізало. Це сердило хлопця, адже збирався похвалитися перед Андрієм — клятий голодранець, втік нічліжити з Демчуками, знайшов собі компанію, такі ж голодранці, як і сам.

Спочатку Грицько кидав блешню, сподіваючись витягнути півпудового щупака — такі ходили тут в очеретах, не риба, а ціла колода.

От би з таким щупаком зайти до двору, хай би позаздрив, батяр недорізаний!

А тут навіть підлящики не беруть, шляк би їх трафив, у коші всього півдесятка плотиць, коропець та окуні в долоню — на чверть юшки не вистачить.

Нарешті Грицько збагнув, що сьогодні так і не вдасться похизуватися виловом. Риба одразу перестала цікавити його, спорожнив кіш просто в озеро і погріб до берега, де — давно запримітив — зранку крутилися обидва Демчуки.