Оце маєте.

Микола Пилипович настільки не очікував подібного повороту, що не знайшов відповіді і тільки поглядом провів жінку до самих дверей.

У літній кухні спалахнуло світло. Тетяна явно спати не збиралася, бо надвір долітало дзеленкання посуду. Поміркувавши трохи та віднісши таке швидке прощання на рахунок сп’яніння об’єкта, майор дістав з кишені гребінця, виваженим рухом привів до ладу свою складну зачіску і рішуче рушив до кухні. А що, лейтенантові можна, та ще й з двома одночасно, а йому ні?

Тетяна сиділа на кухні та кришила у полумисок помідори. Точніше, не кришила, а різала величенькими кавалками. Там-таки у полумиску вже височіла гіркою зелена цибуля.

–  М-г, м-г… - прокашлявся на порозі майор, і голос його прозвучав незвично низько.

–  О-о, - жінка підняла очі.
– Ви не спите?

Вдягнута вона була по-святковому. Сукня з квітчастої тканини щільно облягала стан, а на шиї виблискувало намисто, підкреслюючи викот на грудях.

–  Та тут развє заснеш? Такая ночь.

Хазяйка стенула плечима, а Микола Пилипович всівся за столом напроти, безсоромно обмацуючи очима її міцну фігуру.

–  Ето ви курям?

–  Що?
– Тетяна здивовано підняла брови.
– Собі. Дорого буде курям таке їсти.

–  А мене угостите?

–  Та будь ласка.
– Жінка хитнула головою.

Вона бризнула у полумисок оцту, потім налила олії і взялася перемішувати великою ложкою соковиті овочі, смачно посипаючи згори крупною сіллю зі скляної банки.

–  Я у куми на дні народження була. У неї помідори ранні. А я після чарки чомусь їсти хочу, не можу зупинитися. Кума з мене сміється: «Що наші роблять? Пообідали та хліб їдять».

Микола Пилипович кивнув і широко посміхнувся у відповідь.

Закінчивши нехитру справу, Тетяна видобула з миски четвертинку червоного помідора, по боках якого, обтікаючи шматки зеленої цибулі, струмилася і осідала в ложці олія, змішана з оцтом, сіллю та червоним помідорним соком.

–  Дивіться, який красивий. Я про це говорю - королівська вечеря.

Вирішивши, що диспозиція через стіл не сприяє активним діям, майор обійшов навкруги і вмоститься поруч із господинею, втупивши палаючий погляд їй прямісінько у викот. А жінка раптом простягнула ложку просто до його рота, що розкрився від подиву, непривчений, певно, до таких простих манер.

–  Спробуйте, раз хотіли.

Микола Пилипович заплющив очі. Рука його крадькома лягла на тепле жіноче стегно, але Тетяна не пручалася, зайнята тим, щоб акуратно донести повну ложку до чоловічого рота. І коли майор розплющився і, пережовуючи помідора, масним поглядом спробував упіймати хазяйчині очі, жінка підвелася, викрутившись з його настирливих рук.

–  Давайте вип’ємо. Ви не проти?

Про свою згоду Микола Пилипович сигналізував виразним мугиканням.

За кілька секунд з надр кухонних шаф з’явилася літрова банка з чимось прозорим у підкріпленні двох маленьких скляночок та тарілки з пиріжками. Вечір набував романтизму. Село замовкало, заколисане місячним сяйвом, а тут, на кухні, жовте світло лампочки пускало зайчики на стіни, заломлюючись у глибинах прозорої ароматної рідини, яку жінка підсунула прямо під носа Миколі Пилиповичу.

–  Ну. Давайте. Ви ж чоловік. І майор слухняно взявся за краї повної по вінця банки.

–  Запивати будете?

–  Га?
– Рідина здригнулася та хлюпнула прохолодою на майорові пальці.

–  Міцна, кажу. Я візьму компотику запивати. Дивіться не розлийте!
– З цими словами Тетяна відкрила дверцята холодильника, а Микола Пилипович квапливо взявся до справи.

Той, хто хоч раз у житті пробував наливати в маленькі келишки з повної до країв банки, зрозуміє хвилювання нашого героя. Не заганьбити себе перед жіночі очі тут може тільки справжній фахівець.

Коли хазяйка повернулася до столу, склянки були повними, а невеличка калюжа на скатертині прикрита тарілкою.

–  А я з вишні компотику наварила. Будете?

Микола Пилипович енергійно кивнув. Тетяна явно викликала ентузіазм у його організмі.

–  Ну, за що п’ємо?
– Жінка присіла на стілець, знову відгородившись столом від свого квартиранта.

–  За прекрасних дам, - випалив майор і картинно підхопився зі стільця.

–  Ну нехай, - кивнула хазяйка і випила першою.

Коли Микола Пилипович сів, то біля рота він знову побачив ложку з соковитою четвертинкою помідора. І дуже вчасно. Рідина в банці мала градусів сімдесят, вимагаючи поважливого до себе ставлення.

–  З чого ето?

–  З варення. За зиму не з’їли, а на цей сезон нове буду варити.

Тетяна тільки трошки почала свою порцію і тепер запивала з розмальованої квітками чашки. Вона вміла зі смаком робити ці прості речі, і так хотілося їх за нею повторити, з’їсти червоного помідора і запити вишневим компотом.

–  Так ви шо, ето ви самі робили?

Хазяйка кивнула.

–  Та вже якось у людей не позичаюсь. І Микола Пилипович пішов у наступ. Він ухопив жінку за руку та взявся обходити стіл, другою рукою націлившись обійняти шикарний бюст. Збуджені очі хтиво обмацували плечі та викот сукні. Жіноче тіло пахло степовими травами, і він рішуче притяг його до себе.