Капранови Брати
Шрифт:
– Я науковий працівник, - огризнувся молодший.
– І ви теж, до речі.
Надворі загавкав собака.
– Є хто живий?
– загукали з доріжки молодим жіночим голосом.
Біля ґанку стояла Наталка з пошти, що про неї саме точилася розмова.
Колеги визирнули у відчинене вікно.
– Про вовка промовка, - стиха мовив Петро.
А Микола Пилипович уїдливо відкоментував:
– Давай, научний работнік. Твоя дисертація прийшла.
У цей момент дівчина помітила, що з вікна на неї дивляться, і зійшла зі стежки у садок.
– Здравствуйте, Наталочка!
– солодким голосом проспівав Микола Пилипович.
– Провєдуєте больного?
– Драстуйте.
– Поштарка наблизилась до розчахнутого вікна і приязно посміхнулася.
Сонце вже сіло, але світлі сутінки дозволяли чудово роздивитися все. Дівчина явно прийшла не просто так, бо знову причепурилась та розфарбувалася понад усяку міру.
– Здрастуй, Петре, - повторила вона.
Микола Пилипович щодуж стусонув хлопця ногою.
– Драстуй, - озвався той.
– Як ти?
– Вона наблизила своє обличчя до хлопцевого і при цьому притислася до підвіконня, так що у викоті сукні випнулися дві апетитні півкулі.
Микола Пилипович з одного погляду оцінив побачене та ковтнув швидку слину.
– Хорошо, шо ви прийшли, - радісно продовжив він.
– А то Петро наш тут скучає, может, ви б його вивели прогулятися? Больним же нужен свіжий воздух!
– При цьому він продовжував непомітно штовхати колегу ногою, намагаючись таким чином активізувати його.
– Із задоволенням, - зраділа Наталка такій пропозиції.
– Ти як, зможеш піти на прогулянку?
– перевела вона погляд на Петра.
Той нарешті послухався нечутних, але чутливих вказівок начальства і вступив до розмови:
– Справжнього чоловіка синці тільки прикрашають.
– Красавець!
– оцінив Микола Пилипович, але побачивши, що хлопець ображається, по-батьківському поклав йому руку на плече.
– Шучу-шучу.
– То я почекаю?
– з надією запитала поштарка.
– Він бистренько, - пообіцяв Микола Пилипович.
Колеги відійшли від вікна. Петро взявся вдягати сорочку, періодично покректуючи від болю.
– Ти там цеє… - стиха радив майор.
– Помніш, про шо я говорив? Покрути її трошки. А вдруг розколеться. На жалость бери.
– Де мої кросовки?
– зазирнув під ліжко Петро.
– Світло ввімкніть!
– Ага, щас. Комари налетять, так тобі харашо гулять, а мені тут мучиться… Він уже іде!
– загукав Микола Пилипович, щоб почули на дворі.
Петро стиха лаючись зав’язував шнурки.
– І про бабу, про бабу побольше інформації. Вона ценний істочник. Не забувай. Шо буде просить - не одказуй… Ну, - він оцінив поглядом колегу і несхвально зморщився.
– Годиться. Ранений, но живой. Давай, з Богом.
Петро вийшов на ґанок, де вже чекала поштарка.
Микола Пилипович висунувся у вікно.
– Наталочка! Єслі там хлопці будуть його обіжать, ви ж заступитесь?
Дівчина засміялася.
Петро люто зиркнув через плече.
– Оп’ять шучу, - швидко запевнив колега.
– Щасливого гуляння.
Липневі сутінки потрошку згущалися навкруги.
Наталка зазирнула Петрові у травмоване обличчя.
– Боляче?
– співчутливо запитала вона.
Хлопець роздратовано відмахнувся.
– Кинь. Краще скажи, хто це міг зробити.
– Не знаю.
– Для переконливості дівчина притиснула руки до грудей.
– Якби наші хлопці, вони б уже похвалилися. Вони завжди хваляться, коли когось побили.
– Хай тільки спробують, - загрозливо мовив Петро.
– Бити будеш?
– Буду, - пообіцяв він.
Вона з повагою подивилася на міцну статуру супутника. Деякий час ішли мовчки, потім дівчина взяла Петра під лікоть. Він не заперечував, бо це приємно, коли красива молода дівчина бере вас під лікоть, а може, лейтенант нарешті усвідомив всю важливість цього джерела інформації, тому й поводився відповідно.
– Куди ми йдемо?
– поцікавився він.
– Не знаю. Гуляємо.
– Наталка замислилася.
– Слухай, а пам’ятаєш, ти казав, що любиш вночі купатися?
– Це ти казала.
– Але ж ти не заперечував, - вона опустила очі, і Петро мимоволі посміхнувся.
– То, може, і справді скупаємось?
– Так іще ж до ночі далеко.
– А поки дійдемо, вже буде темно.
Так сталося, а чи то було сплановано зарані, що хлопець з дівчиною і без того просувалися у бік ставка, тому наразі не довелося навіть міняти маршрут прогулянки.