Хазяйка пирснула, дивлячись на чоловіка, що стояв посеред кухні, безпорадно звісивши руки.

–  Знімайте, я виперу.

Микола Пилипович мовчки похитав головою.

–  Ну тоді треба хоч сіллю засипати. Бо потім не відпереться. Сідайте.

Тут уже влада перейшла до жінки, і вона посадила слухняного майора на сухий стілець. Потім на вологу пляму посипалася сіль, білими дюнами засипаючи складки і червоніючи там, де торкалася наймокріших місць.

–  Сидіть тихенько, хай вбереться.

Тетяна глянула на зніченого майора, що втупив очі у свої штани, і засміялася.

–  Ви знов образилися?

Микола Пилипович ніколи не бував у більш дурному становищі. А хазяйка продовжувала заспокоювати.

–  Не ображайтеся. Нічого страшного. Я зранку виперу, поки ви прокинетеся, уже висохне. Як будете лягати, киньте на веранді.

Вона взялася витирати стіл, стілець, а потім і підлогу, штовхнувши мимохіть Миколу Пилиповича повним стегном. Майор сидів як кам’яний, а Тетяна, навівши лад, знову всілася через стіл та підвела на розгубленого квартиранта іронічні очі.

–  З ким не буває. Не розстроюйтесь. Оно краще з’їжте.

Микола Пилипович слухняно взяв з простягнутої руки пиріжка і, не сказавши ні слова, відкусив одразу половину.

–  Певно, у мене сьогодні день такий, що всі на мене ображаються. От і у куми на дні народження Леська так дверями гацнула, думала зламає.

Пережовуючи повним ротом, Микола Пилипович запитально підняв очі.

–  Та донька ж парторгова. Вона забігла куму привітати, а я і розказала за столом, як Петро не схотів її пиріжків їсти. Кажу, не міг вибрати, які першими з’їсти, твої чи Наталчині. Баби регочуть, а вона з-за столу як підстрибне…

–  Ну зачем ви так?
– Насправді Микола Пилипович і сам нізащо не пропустив би нагоди підігріти обстановку.

–  А чого це я повинна правду крити?
– Жінка зробила скляні очі.
– Хай знає. Ну а ця дурна надулася: «Дякую, - каже, - тітко Таню», і дверима як гацне. А мені не треба дякувати. Он хай подрузі своїй дякує.

–  Какой подрузі?

–  Ну Наталці ж. Вони ж такі подруги, на все село.
– Тетяна трохи подумала, і додала, посміхнувшись.
– Були.

Вулицею пройшла людина. Зранку чи ввечері, а може, й по обіді. Чоловік чи жінка, чи баба стара - слід лишився на вологій землі, невеликий слід, але чіткий. Чого земля тут була вогка - хтозна, мабуть, щось вилили. А слід добрий, чіткий, певно-таки жіночий, бо маленький.

Настав вечір, а за ним ніч, тепла липнева ніч без хмар, тільки місяць згори позирає. Він іще не увійшов у повну силу, та за якихось два дні пануватиме у небі один, круглий і бездоганний. Тихо в селі, де-не-де вогник з’явиться, та й пропадає. Повітря ані ворухнеться. Нікого на вулиці, тихо, порожньо, самотньо.

Та ні, хтось таки є. Хтось іде вулицею, іде, оглядається, попід ноги уважно придивляється. Хто це не спить вночі? Хіба розбереш! Темна постать підходить до паркана, нахиляється, наче щось розшукує, потім ще кілька кроків, знову нахиляється, сідає навпочіпки. Що там?

Постать щось робить біля паркана на землі, уважно, зосереджено, наче щось дуже важливе. Бурмотить під носа за роботою. Цікаво, цікаво. Але ось вона обережно підводиться, знову озирається навкруги - чи не видно когось - і так само повільно та уважно простує вулицею геть. Тільки місяць бачить те, як постать розчиняється у темряві за рогом. І знову порожньо на вулиці, тихо та спокійно. Але слід уже зник. На тому місці, де він щойно був, тепер тільки порожня земля, така сама темна і рівна, як і поруч. І все - ані собака не загарчав, ані люди не перегукнулися в селі. Ніч навкруги.

Знаєте, що в нас кажуть? Кажуть, що слід можна зняти з землі і по ньому, по слідові, начарувати на людину. Чули таке? Аякже, чули! В книжках оно пишуть, що при царському дворі впіймали колись жінку, що буцімто сипала пісочок на сліди цариці - певно, чарувала. Впіймали і двох її товаришок, які, щоправда, не чарували, але все одно виглядали підозріло. Усіх трьох катували вогнем, а потім відправили на заслання. Отак серйозно ставилися до цього питання. Та й хіба один раз таке було!

А от наші баби кажуть, що слід людини просто так не знімеш, тільки чарами, а коли вже зняв, треба заховати його десь у хаті, і тоді людина ця захворіє. А якщо слід знищити, то незабаром вона обов’язково помре. І ніякі лікарі не допоможуть, єдиний спосіб - спалити білизну проти Благовіста. Чули таке?

Роблять люди. Так і кажуть, коли щось у когось не те - їй пороблено. Та й хіба тільки на слід роблять! От, наприклад, нав’язують - беруть вовняну нитку, зав’язують на ній вісім вузлів, при кожному примовляючи: «Вийду на вулицю, кину у чисте поле, у луки, у моря…» А ще іноді в’яжуть тринадцять вузлів і кажуть: «Вийду на вулицю, відречуся від Христа, від царя земного, від Бога вишнього, від віри православної, від батька, від матері. Віддаюся нечистому духові, прошу помочі його та допомоги…» От слово честі, так і кажуть. А ще: «Окаяні духи, поможіть мені, щоб не було йому ні вдень життя, ні вночі пуття, ні в годину терпецю, ні в півгодини». Отакого наговорять, поки в’яжуть вузли, а тоді кидають цю нитку там, де ходить людина. Щойно вона на неї наступить - перечепиться, а як перечепиться - лайнеться, а як лайнеться, так вже і чари починають діяти. Отож краще не лаятись про всяк випадок. Та хто зможе?