Петро кисло посміхнувся. Майор попереджав, що їхня хазяйка - великий аматор фольклору, а тому варто було приготуватися до найгіршого.

–  Знають, звичайно. Просто це не в моєму секторі.
– Він бовкнув перше, що спало на думку.

–  Ну тоді слухай.
– Жінка посунулася на стільці, всідаючись зручніше.
– Дівка, коли хоче хлопця присушити, готує зілля, наговорює на нього, і треба щоби той це з’їв або випив. А в зілля дівчина обов’язково кладе щось своє. Ну від себе. Наприклад, плює чи, коли тісто робить, туди свій піт замішує.

–  Піт?
– гидливо скривився Петро.

–  А що ти думав? Любов, це штука, серйозна.
– Тетяна іронічно підморгнула лейтенантові.
– Але обов’язково треба, щоби хлопець це з’їв. Тому у нас дівчата так добре печуть.
– Вона ще раз підморгнула, а Петро зашарівся.

–  А якщо не з’їв, можна зробити таке, щоби хлопець із собою носив. Дівчата теж кладуть туди щось від себе, скажімо, волосся чи нігті. Ховають у хлопця в одязі. Він носить і потрохи до дівчини присихає. Зрозуміло?

Лейтенант почухав потилицю.

–  Схоже.

–  Ну це всі знають. Навіть у Києві.
– Хазяйка хитро підморгнула, і Петро відчув себе зовсім не в своїй тарілці.
– А я можу тобі таке розповісти, що сміливо в дисертацію. Це навіть мало хто з бабів знає, не те що у вас в інституті. Будеш головним спеціалістом.
– З цими словами Тетяна відсунула стільця і полізла десь далеко нагору в куток, вочевидь розшукуючи для свого гостя безцінний фольклорний матеріал.
– А ти поки бери папір та записуй.

Зрозумівши, куди хилиться розмова, Петро намилився тікати. Проте в очікуванні слушної миті поки повернувся до чаю.

Хазяйка вже спускалася на підлогу зі своїми знахідками. Вона тримала в руках глиняного глечика. З полив’яних глибин виглядали чомусь білі кістки.

–  Собаці?
– посміхнувся лейтенант.

Хазяйка у відповідь, поманила пальцем і сама урочисто схилилася над горщиком.

–  Дивись, - сказала вона загадково.
– Це кажан, його мурашки з’їли.

Кістки в глечику були дрібні, наче й справді з якоїсь маленької тварини. За мить жінка видобула з глечика невеличку білу кісточку та простягнула Петрові.

–  Оце, бачиш, грабельки.

Кістка і справді загиналася нерівним гачком, хоча на грабельки була мало схожа. Лейтенант, який звик більше працювати з людьми, аніж з кістками, гидливо відсторонився. Проте жінка з ентузіазмом вела далі:

–  Це мене бабуня навчила.
– Тетяна зачепила Петра кісткою за комір і легенько смикнула до себе.
– Дивись! Оце я тебе присушила. Отак просто. Як притягнеш грабельками людину до себе, то вже і присушив.

Петро задумливо сьорбав чай. Привід для втечі поки не знаходився. А жінка кинула кісточку в горщик і підвела голову.

–  Бачиш?!

–  Класно!
– без жодно го ентузіазму промимрив лейтенант.
– Ну а перстень?

Тетяна здивовано підняла брови.

–  А ти знаєш, що буває з тим, кого присушили?

Петро знизав плечима і відправив до рота ложку меду.

–  А буває, що він або живе з тою, що присушила, або не живе, і тоді сохне і хворіє, аж поки помре. Зрозуміло?

Хлопець кивнув.

–  М-г-м. А про перстень все-таки?

Хазяйка знизала плечима.

–  Ну розкажу, якщо хочеш. Перстень, це якраз відворот. Це щоб на хлопця ніхто не зазіхав. Або якщо вже хтось приворожив - відвернути.

–  Он як?

–  А отак.
– Хазяйка явно сіла на улюбленого фольклорного коника.
– Це не дуже сильна штука, але проста, а тому розповсюджена. Такий перстень не від усього відвертає. От тобі, наприклад, він не допоможе.

–  Мені?

–  Ну так. Я ж тебе грабельками присушила. А це вже на смерть.

–  А-а…

Тетяна не помітила, а чи не схотіла помітити відвертого глузування співбесідника і знову залізла пальцями у горщик. На світ з’явилася ще одна кісточка, тепер уже роздвоєна.

–  А ця кісточка називається вилочка. Нею роблять відворіт…

–  Добрий день у вашій хаті. Здоровенькі були, - залунало у кухні, і лейтенант звівся на рівні, по-уставному зустрічаючи начальство. У дверях стояв свіженький, сяючий Микола Пилипович.

На відміну від мокрого підлеглого, майор не мав на собі жодних слідів недавньої зливи. Волосся його було сухим і, як завжди, акуратно зачесаним, черевики блищали, а штанини дивували нереально рівнесенько наведеними стрілочками.

–  Я в конторє був, а тут дождь як вдарить. А што ето у вас?
– Він здивовано переводив очі з глечика з кістками на чудернацький натюрморт, розкладений на газеті.