Капранови Брати
Шрифт:
Стара дунула на свічку, підтверджуючи, що сеанс закінчено.
– Це, хлопче, значить пороблено, щоб він полюбив дівчину…
– Дівчину?
– уточнив майор.
– Ну, не знаю, дівчину, жінку. Коротше, щоб полюбив і без неї жити не міг.
– А!
– полегшено видихнув він.
– А я думав…
– Ти дарма зітхаєш.
– Стара прибрала мисочку обережно, щоб не торкнутися води, вилила її вміст у відро та насухо витерла рушником.
– Його негайно одробляти треба.
– Як?
– З попом.
– Ето шо іще за номер?
– Ніякий не номер. Піп повинен у церкві служити, коли я тут буду його вичитувати. Я домовлюся з отцем Штефаном.
– Ага, - радо погодився майор.
Він зрозумів, що це таке. Казали, що ці знахарки ніколи пацієнта просто так не відпускають, обов’язково скажуть, що дуже важкий випадок і треба проходить додаткові процедури. Це точно як лікарі. Не дарма у Китаї колись медикам платили зарплатню тільки поки імператор здоровий. Не дурні люди китайці.
– Підождіть, - сказав майор.
– А ото шо ви сказали в первий раз, що чорний старий чоловік вдарив його, це не тоже самоє?
– Ні, яке те саме? Тут жінка поробила.
– А может, і там вона?
– Чоловіче, - почала сердитися стара, - ти мені голову не мороч. Я що бачу, те й говорю. Побачила, що його вдарив чоловік, то так і сказала, побачила, що жінка присушила, і говорю. А ти б замість дурниці питати, краще б за хлопця свого подумав, бо його рятувати треба.
– Шо ж ето всє вони на одного… - вголос подумав Микола Пилипович.
– А що ж, хлопець справний. Кучерявий. Дівчата таких люблять.
– Да, - погодився майор.
Але слово «кучерявий» викликало в голові яскраву асоціацію. Кучерявий, точно! Він давно планував поцікавитися цим питанням, але якось розмови не заходило. Вона ж, знахарка, значить, щось знає! А раптом допоможе? Кажуть, що ці травниці вміють всяке. І Микола Пилипович вирішив скористатися моментом. Він несміливо прокашлявся, добираючи слів.
– Слухайте… А у вас случайно нема якогось снадобья… как ето сказать… ну вобщем, для волос.
– Лисієш?
– здогадалася стара.
– Ну не так щоб…
– Покажи.
Вона підійшла ближче, двома руками нахилила майорову голову, поцокала язиком.
– Ну що там?
– обережно запитав він.
– Ти знаєш, старому чоловіку б ез лисини не можна, люди не будуть поважати. І потім, буде лисина - не буде сивини, так що ти не переживай, - стара помітила, що співрозмовника неприємно вразили її слова, і дрібно засміялася.
– Це я жартую, жартує баба, не думай. Од твоєї лисини добре винні дріжджі спробувати.
– Пити?
– Та ну! Полоскати голову. І ще, знаєш, кислячок, щоб два дні постояв… Хоч де там в вашому місті кислячок!
– Поможе?
– Подивишся. І потім, не нервуйся, волосся цього не любить, та й куди в твоєму віці нервуватися! Збирай свій фольклор спокійно. А нервуються хай молоді.
Миколу Пилиповича образило повторне посилання на вік, тому що сам він себе старим зовсім не вважав. Але надія, що її зараз подарувала знахарка, переважала будь-яку образу. І справді, якщо не нервуватися, та добрі продукти… Оно у парторга яка шевелюра! А вік уже слава Богу, так хто про нього нагадає, га? Від волосся багато залежить.
Проте майор був справжнім професіоналом і за особистими справами ніколи не забував обов’язку. Скориставшись тим, що баба у черговий раз відійшла, майор видобув з кишені гроші і непомітно поклав на комод. Перше правило оперативника - від контакту у людини повинно лишитися приємне враження. А що дає приємніше враження за гроші? Щоправда, він достоту не знав, за що платив - чи то за безцінні відомості щодо відьом, чи то за винні дріжджі, але у будь-якому разі за можливість згодом увійти у міцніший контакт.
– Хлопця свого приведи!
– нагадала стара, проводжаючи гостя до дверей.
– Умгу, - кивнув Микола Пилипович. І що ви думаєте? Уже вдруге сьогодні, повертаючись до квартири, він побачив, що лейтенант стоїть собі біля паркана і розводить теревені з кимось по той бік. Так, наче нічого не сталося!
Ми не будемо цитувати, що подумав майор у цей момент, але, поборовши першу емоцію, він вирішив послухати, про що йдеться. Слава Богу, густий садок давав можливість підкрастися ближче.