–  Заходьте-заходьте, я вже чекаю!
– Хазяйка почула стукіт хвіртки і висунулася з вікна.

Микола Пилипович потупцював на порозі, струшуючи пил з туфлів, і торкнувся клямки. Це була мить зосередженості перед стартом, знайоме відчуття для спортсменів, шоуменів та людей, чия робота вимагає одномоментної концентрації сил.

–  Заходьте-заходьте… - запрошувала господиня з кімнати.
– Ой, а де хворий? До дівчат пішов замість лікуватися?

–  Чорт його знає, - Микола Пилипович ретельно витер ноги об килимок і пройшов у напівтемну хату.

–  Не чортихайся, тим більше в моїй хаті. Тут чортам нема чого робити.

–  Та ну!
– здивувався майор.
– А як же еті всі зєлья?

Баба подивилася на гостя з подивом, що межував зі зневагою.

–  Зілля, чоловіче, то від природи, а те, що від природи, не може бути від нечистого.

–  Ну а ворожба?
– не вгавав той, впіймавши свою хвилю.

–  Так ти що, теж вважаєш, що коли людина ворожить, значить, служить нечистому? То ти, козаче, мракобіс. Інквізитор. Я у книжках про таких, як ти, читала.
– Стара розвела руками, які весь цей час тримала під фартухом, і навіть у півтемряві сільської хати стало помітно, які вони в неї зморшкуваті та зашкарублі від постійної роботи.

Микола Пилипович не образився на «мракобіса». Він знайшов очима стілець поруч із собою і без усякого запрошення вмостився на ньому, не перериваючи розмови.

–  Нє, ну підождіть. Ето же всі писали про вєдьм, про всяке такоє, шо вони чортові слуги. Ето ж не я придумав.

–  Дурні писали, - обурилася баба.
– А розумні хай не повторюють. Ич які! Чортові слуги. А вони самі того чорта бачили? Прости, Господи, - пробурмотіла вона, згадавши ім’я нечистого.
– Хто б оце говорив, як не заздрісні люди! Та чорту слуги так потрібні, як тобі оце сідло. Він і сам усе вміє. А потім ваш брат у місті значно краще йому служить - оно вже дихать немає чим, радіація сама. Ми і не знали, що воно таке, ця радіація. Це ж ви все понавигадували, а не відьми і не ворожки.

–  Ну, положим, і не я.

–  Не ти, то такі самі, як ти. Вчені. Замість траву збирати, елементи з неї якісь там добувають. А як цей елемент сам по собі буде діяти, якщо він відірваний від кореня?! От скажи! Ти ж грамотний. Це все одно що тобі оце прутня відірвати і хай сам по собі діє. Еге ж?! Буде діяти?

Таке порівняння Миколі Пилиповичу не сподобалося. І взагалі розмову треба було скерувати трохи в інший бік.

–  А чого ж тогда говорять, що вєдьми хреста бояться?

Баба сплеснула в долоні.

–  Тю на тебе! Це комуністи хреста бояться, оно церкви всі порушили, щоб навіть і не бачити. А відьми церков не руйнують. Вони до служби ходять, як усі.

–  Та ну!

–  Ось тобі і «ну». Відьма хреста не боїться, а не любить. Та й те тільки вночі, коли сама сили набирає. Бо хрест і молитва призначені для того, щоб приспати людину. Як оце колискова. Щоб заспокоїти її єство, щоб воно людину нікуди не штовхало, щоб забула людина навіть те, що знає від народження. А відьма тому так і називається, бо не хоче забувати. Відає вона. А коли перешкоджають - не любить. Вона, знаєш, живиться від тої сили, що всередині людини сидить і що попи її вбити хочуть. От ти, скажімо, - знову перейшла стара на особисте, - сам не знаєш, що вмієш, які сили в тобі сплять. Тільки коли припече, раптом щось таке утнеш - наприклад, голими руками ведмедя задушиш, - тоді тільки здогадаєшся. А все чому? Бо тебе виростили у певності, що людина є черв. А відьма того чути не хоче. От і все. Ти гля, пишуть всякі розумники: чортові слуги, чортові слуги.
– Стара знову швидко перехрестила рота і раптом визвірилася на свого гостя: - Що це ти мене в гріх вводиш! Оно вже нечистого згадувати через тебе почала. І взагалі, чого це відьом приплів? Я ж не відьмую. Я знахарюю.

–  А це не одно і то же?

–  Тиць бабин Гриць. Оце я йому скільки розповідаю, а він знову за своє!

Баба Кабачиха стояла перед ним, неначе на доповіді, але, незважаючи на це, психологічної переваги здобути ніяк не вдавалося. Надто активною була співрозмовниця.

–  От ти, скажімо, що робиш?
– Вона тицьнула у гостя пальцем і той трохи розгубився.

–  Я? В смислє, зараз? Ну, цеє… вчений.

–  Та я бачу, що вчений. А яка у тебе спеціальність?

–  Цей, як його… фольклор.

–  О, бачиш? А є ще такий, знаєш, що траву збирає…

–  Ботанік?

–  Точно. Він теж вчений?

–  Навєрно.

–  От бачиш, і він вчений, і ти вчений, а робите різне. От і я, як той ботанік, траву збираю. І що ти взагалі мені тут зуби заговорюєш, ти нащо прийшов?

–  Зуби… Тьху, тобто цей… Петро… Петра лічить.

–  Ну!
– баба розмовляла як завзятий прокурор.

–  Так нема ж його.

–  А як же лікувати його, коли його нема?
– Стара замислилася.

Микола Пилипович не заважав - хай поміркує. Паузу теж треба вміти утримать.

–  Ну, може, хоч фотографія у тебе є?

–  Моя?
– здивувався майор.

–  На чорта мені твоя? Прости, Господи.
– Вона знову перехрестила рота.
– Твоя парсуна і так переді мною. Хлопця твого.

Микола Пилипович спочатку заперечливо похитав головою, але потім згадав: - Є!
– він видобув з кишені картонну книжечку з гербом, Петрове посвідчення, забуте у куртці і відкрив, немовби перевіряючи, чи на місці фото.

–  Покажи!
– владно простягнула руку баба Кабачиха, і майор показав їй посвідчення, дбайливо прикриваючи пальцем назву організації, що його видала, та номер.