–  Заняття з фольклору, - сказав Петро і почав вибиратися з-за столу, зиркнувши спідлоба на хазяйку.
– Зміна караулу.

Жінка ображено закусила губу.

–  Ми чай п’ємо, - сказала вона підкреслено байдуже та кинула кісточку назад у глек.

А Микола Пилипович повів далі:

–  Я в конторє з хлопцями погутарів, хто на танцях тогда бил. Поприжав їх трохи.
– І що, - поцікавилася Тетяна.
– Знайшли?

–  Найдем.
– Майор примружив око і для переконливості підняв долоню, мовляв, будьте певні.

–  Ви прямо як детектив з фільму!

Може, це й було кепкування, але майорові сподобалося.

–  Потому шо вони всьо одно розк олються. Сравнім, що один розказує, потом другий, і готово.
– Оповідач вдарив кулаком об долоню для посилення враження від своїх слів і посміхнувся.
– Раз - і готово!

Хазяйка похитала головою. Микола Пилипович розвернув плечі, додав трохи хрипкості своєму баритону й бадьоро повів далі, поки жінка прибирала зі столу:

–  А пока дощ, я із дверей контори ізучав вашу монументальну пропаганду.

Тетяна здивовано підняла брови.

–  Ну пам’ятник возлє контори.

–  А-а. Він у нас називається ПарторГівна.

–  Як?

Жінка посміхнулася.

–  Парторгівна. Тому що її парторг вибирав, яку поставить.

Микола Пилипович коротко хихотнув.

–  Так я здєлав потрясаючоє открит іє.
– Оповідач зробив паузу, поки не дочекався, щоб жіночий погляд зупинився на ньому.
– Вона похожа на вас!

Петро голосно гикнув.

–  Та ну!
– Тетяна махнула рукою і відвернулася, а майор підморгнув напарникові, швидко обійшов жінку, опинившись перед її обличчям.

–  Чесне благородне слово! Точно як ви! Тільки ви красівша, бо я живих больше люблю.

Жінка знову відвернулася і, здається, навіть почервоніла.

–  Тю!

А Микола Пилипович тим часом зняв зі спинки стільця рушника та простягнув його хазяйці.

–  От возьміть. Подніміть над головою.

Жінка благально подивилася на Петра, а майор тим часом не вгавав:

–  Ну станьте, станьте… руки вверх, так… Смотріть, у вас даже халатик так само растігнувся. І раптом лейтенант гупнув стільцем об підлогу.

–  Прекратіть! Ви ж на службі…

У Миколи Пилиповича від несподіванки очі полізли на лоба, а руки самі собою опустилися.

–  Що-о?

Тим часом хазяйка, скориставшись моментом, вивернулася з майорових обіймів і хутенько зникла за дверима кухні.

Баба Кабачиха, звичайно, не змогла нічого протиставити досвіду старого оперативника - що то значить професіонал! А і справді, хіба можна відмовити в допомозі хворій людині? Та ще й коли за неї прохає такий ввічливий та турботливий старший товариш. А до того якщо він з перших же слів вибачився, а з других завалив компліментами. Що тут вона могла сказати? Приходьте, звичайно.

Тільки от сам хворий замість лікуватися десь завіявся, паскуда. І це попри чітке розпорядження начальства чекати вдома!

На ліжку лежала куртка, єдиний слід лейтенантового перебування. Значить, він був у хаті, кинув куртку й подався кудись. «А я ж йому говорив!..» - І Микола Пилипович подумки вилаявся. Він визирнув у двір. Зрозуміло, що лейтенанта там не знайшлося. Хай би йому! Привчений службою до порядку, майор узяв з ліжка хлопцеву одежину і вже зібрався акуратно повісити її на стілець, коли руки раптом намацали у кишені твердий прямокутничок.

Наступної миті Микола Пилипович видобув на Божий світ картонну книжечку з гербом.

Чорт забирай!

Це було службове посвідчення. Навіть більше за те - це було безвідповідально кинуте у чужій хаті службове посвідчення. Це була злочинна недбалість, якщо не щось більше. Це була засвітка, стовідсотковий провал. Крім того, Микола Пилипович чудово знав, що чекає людину, яка втратила подібний документ, і вважав це абсолютно справедливим.

Він покрутив у руках дорогоцінну картонку, немовби розмірковуючи, потім усміхнувся і поклав її собі в кишеню. Так надійніше. Що робити з цим разгільдяєм, буде видно, але мати змогу покарати його суто адміністративними засобами ніколи не завадить. У разі чого… У разі, якщо він і далі так поводитиметься.

Поміркувавши так, Микола Пилипович акуратно повісив куртку на стілець - річ не винувата, що у неї такий йолоп-господар.

Почекавши задля годиться з півгодини і остаточно переконавшись, що підлеглий повертатися не збирається, Микола Пилипович вирішив вертатися до ворожки сам. Врешті-решт, зустріч призначено, баба іде на контакт. А що хворого нема - може, і на краще. Сам на сам люди відвертіші.

З такими оптимістичними думками майор уже вдруге сьогодні дістався біленької хатинки край села, де жила баба Кабачиха.