Козак почвалував зараз у город.

Iскра, доглянувши Сагайдачного, пiдплив до нього судном i вийшов на берег. Сагайдачний злiз з коня.

–  В саму пору прибув ти, Iване, а то були б кораблi з добичею повтiкали у свiт.

Вони сердечно обнялись.

–  Я вже три днi тут пильную, скрившись пiд берегом. Ждав я, аж почую гарматну пальбу в городi, аж навкучило. Нинi, рано почувши її, ми виплили на море i окружили цiлий залив великим колесом.

–  Краще не могло зложитися. Не мав ти якої пригоди в дорозi?

–  Яка там пригода могла бути? Очакiв пустий ще з минулого року, як його Жмайло випатрошив. Зате по дорозi ми зруйнували Козлiв, ограбили i спалили.

–  А коли б було тобi не поталанило, тодi цiлий похiд мiг не вдатись. Я приказав не поступати нiкуди.

–  Ну не сердься, Петре, на мене. Здобути або вдома не бути, коли я побачив Козлiв, мене взяла непоборима нетерплячка i кортячка. З Козловом я мав рiзнi порахунки ще з часу мого невольництва. Я довiдався, що в Козловi вiйська мало, то чому ж не покористуватись нагодою? А коли б було не поталанило, то ти був би мене, певно, не побачив, бо я був би там лишив мою голову. Я взяв трохи добичi, а бiльше невольникiв освободив.

Над'їхав обозний Жмайло.

–  Слухай, Марку, як не здобудемо сього замку, то наша робота i до половини не зроблена. Бери гармати i вибери собi яке слабше мiсце, щоб дiру в мурi вибити. Лише не берись заскоро приступом здобувати, бо людей непотрiбно збавиш; то справдi твердий горiх.

Пiдiйшов i взявся за роботу. Винайшов одне мiсце, i засiв за муром якогось дому, i став стрiляти з гармат у великi ворота. Але турки насипали з другої сторони стiльки камiння i землi, що хоч ворота ламались, то кулi грузли в купi землi. Пiшли вiдтак драбинники до приступу, та й це нiчого не помогло, бо турки так пражили з мурiв мушкетним огнем, що мусили вiдступити.

–  Треба пiдкопатись з осього-таки дому i пiдложити бочку з порохом, хоч се буде довго тривати.

Могильники зайняли непомiтно найближчий дiм i взялись за заступи. Гармата стрiляла лише, щоб приспати чуйнiсть туркiв.

Аж ось з'явився перед Жмайлом якийсь невеличкий чоловiчок, обдертий, мов гиря, з засмаленим лицем, з чорною, мов вугiль, бородою i великим носом. Жмайло догадувався, що це вiрменин, i прикликав товмача. Але чоловiчок говорив трохи по-латинi, трохи по-слов'янськи i можна було з ним без товмача порозумiтися.

Чоловiчок став оглядатися, щоб їх хто не пiдслухав. Був дуже осторожний i нiкому не довiряв. Жмайло узяв його набiк.

Вiн предложив Жмайловi, що за сто дукатiв покаже козакам таємний перехiд до замку. Про цей перехiд то навiть i турки нiчого не знають…

Жмайло зрадiв дуже. Обiцяв дати двiстi дукатiв, коли добре справиться. Коли ж би зрадив, то прикаже його на кiл посадити…

Ось зараз дає йому завдатку п'ятдесят, а по роботi виплатить решту. Жмайло кинувся мiж товаришiв i став вбирати, хто скiльки може дати, бо сам не мав такої суми.

Але чоловiчок жадав усього вiдразу.

–  Коли так, то ти звiдсiля живий не вийдеш… Ануте, хлоп'ята, зв'яжiть йому рученята, щоб не брикав.

Це бiльше помогло, як дане козацьке слово, яким Марко йому поручився. Його зараз зв'язали i перешукали за зброєю. Не було в нього iншої як невеличкий блискучий штилет в шкiрянiй пiхвi.

–  Осторожно, - говорив вiрменин, - остерiгаю вас, що мiй штилет затруєний. Найменше скалiчення причиняє неминучу смерть… Розв'яжiть мене, давайте грошi, а я вас проведу.

–  Слухай, чоловiче, коли добре справишся, то отаман не пожалiє ще вiд себе сотку докинути. У нас грошей є доволi.

Жмайло приказав прип'яти вiрменина за ногу на довгiм мотузi i берегти у певному мiсцi до вечора. Чоловiчок каже:

–  Ще одне застереження, вiд якого не вiдступлю, щоб мене мали на вогнi пекти. Обiцяйте менi i поклянiться, що не рушите мого майна, попри яке будете переходити…

–  Гаразд, клянусь тобi на осей хрест, що не рушимо твого, на що ти вкажеш, що воно твоє.

Жмайло розiп'яв на грудях жупан i добув малий хрестик, який дiстав ще на екзаменi в Самборi вiд владики Брилинського, i поцiлував з пошаною.

Вiрменин сягнув рукою за хрестиком i став йому придивлятися:

–  Так ви вiруєте в Христа?

–  А ти що гадав?

–  Добре. Твої люде переходитимуть мур коло моїх купецьких складiв. Це велика перед турками тайна, а воно не моє виключно, бо я спiльникiв маю.

–  Хай собi буде i копиця золота, нiхто з нас не рушить…

Тим часом Iскра розпитував Сагайдачного про його похiд i дуже радiв з проворностi козакiв, що так гарно справились.