На двох рогах валiв редути стояли нарiжники, де мiстились по двi гармати. Вали були порослi терниною i дикою рожею, а на верху дубовi палiсади з дiрами до стрiляння. Навкруги валiв був широкий рiв, а в ньому застромленi кiнчастi коли. Хто в той рiв упав, мусив застромитися на палi. В редуту вело двоє ворiт з противних бокiв, з мостами до пiдношення на ланцюгах. У ворота заходилося попiд земляний вал.

Редута виглядала зверху, мов який лiс.

Всерединi стояла хата сотника з прилiпленим до неї куренем. Хата була широка, присадкувата. Крiм тих двох кiмнат, якi вже знаємо, була тут i комора, вiд якої ключ носив або сотник, або, коли його не було, його вiрний товариш Касян. З комори тої, де хазяїн ховав свої скарби, входилося в таємний хiдник глибоко i далеко попiд землю - геть аж до лiсу серед великої гущавини. Коли б у редутi неможливо було вдержатися, то можна було втекти тим льохом у лiс, а тодi поминай, як звали.

У самих валах, довкруги невеликого майдану, мiстилися будинки й стайнi та склади на хлiб i пашню, бо Чуб завiв своє хазяйство. Зараз за редутою, по другу сторону рiки, були розлогi поля з усяким хлiбом i пасовиська для товару й коней.

В редутi був вiйськовий сiчовий порядок. Були поготiвля й сторожi. Як лише сторожний козак помiчав небезпеку - давав умовлений знак. Тодi робiтники утiкали з поля, скотарi й конюхи заганяли товар i конi всередину редути. Пiдносили мiст i зачиняли ворота. Ця редута стояла близько буджацької орди, й частенько стрiчала непроханих гостей оловом.

Згадати б ще, що крiм хати всi будiвлi були вкритi землею, й нiяким способом не можна їх було iззовнi пiдпалити.

Нiхто тут не дармував i не нудьгував. Кожний мусив робити, до чого його приставили. Робота була розложена на кожну годину, а хто би зробив не так, стрiнувся з твердою рукою Касяна, який побоїв не жалував.

Сотник Iван Чуб, чоловiк п'ятдесяти рокiв, невеликого росту i кремезний, довгi роки працював i думав над тим, як свою редуту зробити нездобутою. Завжди щось улiпшував i щось нового додавав. Його зброївня мала всього подостатком, а хлiба, солоної риби, в'яленого м'яса, меду, було стiльки, що можна було перетримати облогу цiлий рiк, коли не бiльше.

Слава Чубової школи розходилась по цiлiй околицi. Охотникiв було стiльки, що сотник не мiг вибрати, бо бiльше, як стокiлька людей не хотiв приймати.

Касян завiв такий порядок, що однi йшли до хазяйської роботи, других вправляв у воєннiм ремеслi: вчились їздити на конi, стрiляти в цiль, поводитися з гарматою. Так було щодень. В недiлю i свята спочивали, читали Святе письмо тощо.

Крiм людей, сторожили редуту ще й собаки, яких було кiлька. То була незвичайна порода собак сильних, розумних i чуйних. Такий пес заїдав на смерть вовка, а татарина занюхав здалека, їх не припинали, бо своїм нiчого не робили. За ворогiв вважали самих татар.

Сам сотник, славний низовий лицар, був м'якої вдачi. Хотiв, щоби кожному було добре. Любив поговорити i пожартувати, i для того може би не вспiв завести воєнної карностi, якби не старий Касян. Той завжди дивився на всiх бiсом, був непривiтний, воркотун i дуже строгий до себе i других. Тi супротивнi вдачi двох людей доповнялися дуже добре. Не раз, як Касян починав воркотiти, то сотник тiльки махав руками i втiкав у свiтлицю. Касяновi було все вiльно. Зате нiхто так не їздив на конi, хоч би який дикий, нiхто так у цiль не потрапив, нiхто так роз'їзду не провадив, язика не дiстав, як старий Касян. Козаки вважали Касяна за характерника, дуже його боялися, але поважали його за його лицарськi прикмети. Вiдважний, що самого чорта б не злякався. Не завагався б пiти до самого Царгорода i висмикати султановi бороду, коли б йому сотник це приказав. Але й кожний йому пiдчинений мусив виконати приказ, хоч би прийшлося i голову покласти.

Тому-то з Чубової редути виходили славнi лицарi, i на Сiчi мали велику пошану. Нашi кульчичане попали сюди взимi. В цю пору не виїздили роз'їзди.

Займались роботою домашньою. Уїжджали коней, молотили збiжжя, мололи борошно, заходили товар i ходили на лови в лiс. Робили припаси на лiто.

Увечерi сходилися всi в курiнь: i тут не було теж без роботи. А при тiм спiвали пiсень та розказували усячину, або читав один Святе письмо, а всi слухали, хто стругав дещо, кравцi шили, ткачi ткали полотно або сукно - нiхто не був без дiла. Сюди заходив i сотник. Аж дядько Касян вийшов на двiр, поглянув на зорi, а коли пiзня пора була, кричав з порога:

–  Досить того, спати пора!

Кожний кидав свою роботу, вiдмовляв молитву i лягав на лежанку.

Нашi новики мусили вчитися кiнної їзди. Коли перший раз посiдали на коней, то цiла громада аж за боки бралась зi смiху.

–  От жаби! У козацтво преться, а на конi сидить, мов гуска на вербi. От вченi! На бандурi грає, а до коня треба його прив'язати. Татарин тiльки дмухне, вже тебе нема.

–  Та не сердься так, дядьку, поки б вiн мене здув, то я його дмухну стрiлою - каже Петро.

–  Ов, хвали мене, роте, бо тебе розiрву.

–  Це не хвальба, дядьку, а суща правда. Коли прикажете, то можу пiти об заклад, що поцiлю в мiсце, де менi наперед прикажете.

–  З дурнями не закладаюся, - воркнув Касян.

–  Може, я й дурень, а з луком знаю обходитися краще iнших.

На те каже сотник:

–  Добре, я пiду з тобою об заклад, коли поцiлиш в оцi дверi.

–  Не так, пане сотнику. Ми напишемо на дверях вугликом колiсце, а я потрафлю звiдсiля десять разiв.

–  Ти, мудрагелю, глумишся з мене, - каже сердитий Касян.
– Я залежуся з тобою, але так, що на десять разiв не поцiлиш анi разу, вчищу тобi десять прутiв на спину оцiєю рукою.