–  Ти, Марку, нездужаєш…

–  Тихо! Чуєш? Десь недалеко дзвони дзвонять. Так само дзвонили в самбiрськiй церквi, як приїхав владика на наш екзамен. Ти маєш ще той хрестик?

–  Певно, що маю… Владика говорив, що вiн нас вiд усякої бiди вирятує.

–  Але дзвони таки дзвонять, що й не говори.

–  Це в тобi так кров ворушиться. Не думай про те, брате, а краще молися до Пречистої, щоб за нами заступилася…

–  Молитися буду, щоб Господь грiхи простив, менi вже не жити…

–  Не вдайся в розпуку, все буде гаразд.

–  Менi вже загибати, так загибати. Оцим грiх свiй спокутую. Я ж вбив чоловiка. Але чого ти зi мною гинеш? Ти нi в чому не повинен, тобi би тiльки жити… А менi все одне, чи на шибеницi повиснути за вбивство, чи в снiгу закостенiти, може, так i краще…

А тим часом курява не вгавала, але ще бiльше з кожною хвилею дужчала. Петро знав, що це значить. Вiн втратив усю надiю.

–  Пропало!
– крикнув Марко в передсмертнiй розпуцi.
– Слухай, Петре. Послухай мене ще раз перед смертю… Лиши мене тут, а сам втiкай, рятуй себе! Я вже не можу на конi всидiти. Рана огнем пече, я мушу злiзти з коня, а йти нездужаю… А як вернеш у нашi Кульчицi, так постав менi пiд церквою на цвинтарi хрестика.

–  Марку, не говори небилиць, забороняю тобi це.

Надворi стемнiло зовсiм. Метелиця не вгавала, а снiгу насипало по колiна. До того взявся ще сильний вiтер, що кидав масою мокрого снiгу на всi боки й залiплював очi та запирав духа.

–  Бачиш, Марку, зараз буде кiнець бiдi, цей вiтер геть розжене снiгову хмару й випогодиться.

Марко мовчав. Конi страшно потомилися, вони тяжко стогнали й ледве волокли ноги. Часто вони приставали й треба було їх пiдганяти. Петро став стиха вiдмовляти передсмертнi молитви, йому страшно було жаль молодого життя. Ладився, мов сокiл до лету, та крила передчасно пiдломило.

В тiй хвилi кiнь Марка спотикнувся й упав зразу на переднi колiна, а опiсля повалився в снiг боком, застогнав i простягся. Петро скочив зi свого коня й з бiдою витягнув Марка з-пiд неживого коня.

–  Ет, може й так бути, сiдай на мого коня, а я прочуваю, що тут десь недалеко буде людське житло.

Марко отягався.

–  Лиши мене, Петре, тут; менi так страшно спати хочеться. Я ось так приляжу бiля того бiдного коня й трохи продрiмаюся… А ти… Ти втiкай звiдсiля, бо тут смерть!

Вiн скрикнув тi слова якимсь нелюдським страшним голосом: "Втiкай!"

–  Марку, я старший, мене маєш слухати - говорив твердо Петро.
– Зараз сiдай на коня!

Вiн з бiдою висадив Марка на свого коня, взяв за поводи й, бродячи по глибокiм снiгу, йшов навмання.

На свiтi стояла нiч, нiч бiла, як сорочка мерця.

Волоклися якийсь час, а далi й кiнь пiд Марком став спотикатися, поки не впав, як i його товариш.

Петра аж заморозило. Пропала остання надiя. Вiн узяв Марка пiд руку й так бродили далi нога за ногою.

–  Не можу далi й кроком рушитися, - говорив Марко, сiдаючи в снiгу.
– Лиши мене тут.

–  Не лишу, - говорив завзято Петро, - пропадемо так вкупi, в братнiх обiймах, як слiд щирим побратимам. Сiдай менi на плечi…

–  Не хочу… Я останусь тут, а ти втiкай.

–  Мусиш! Чув? Я приказую!

Вiн скинув з себе кожух, нагнувся й пiдсадив на себе Марка, та взяв його попiд ноги.

–  Держися шиї, та не души, щоб можна було дихати.

Тяжко було Петровi нести недужого товариша. Хоч зимний вiтер прошибав до костi, вiн прiв i добував останнiх сил, щоб наперед крок за кроком поступати.

Аж нараз… Господи! Чи це може бути правда? Петро почув гавкання собак, що неслось десь здалеку збоку… А може, це лише причулося? Марковi причулися дзвони, а йому - голос собак. Та нi, воно справдi так…

–  Марку, чи ти чуєш що?

–  Я давно вже чую голос собак та нiчого не говорю, бо ти кажеш, що менi прочувається й сердишся на мене. Та коли ж правда, то пусти мене, я вже вiдпочив i пiду сам.

Марковi справдi прибуло сили. Держачися за руки, поспiшали щомога далi на голос. Собаче гавкання ставало щораз ближче, виразнiше помимо виття вихру.

–  Як є собаки, то є й люде, якась оселя недалеко. Радiй, братику, молитву нашу вислухала Свята Покрова.

Тяглися так довгий час, аж стали над якимсь широким ровом, за ним щось сiрiло, начеб лiс, а за тим гавкали собаки. Не знать хто там живе… Хай би й татарин, а все ж - людина. Собаки, почувши чужих людей, ще дужче стали гавкати та присiкатися.

Петро став гукати з цiлої сили:

–  Гей люде добрi, пустiть подорожнiх! Товариш менi занедужав. Рятуйте ради Бога!

–  Я тут трохи приляжу, та й вiдпочину… Менi дуже спати хочеться.