–  Люде добрi, поживайте здоровi, що бог дав.

Не треба їх було довго просити. Народ кинувся на страву, розбирали коритця й сiдали по кутах. Хто не мав ложки, брав жменею. Матерi годували та заспокоювали плачучих дiток. Сотник казав їм дати по михайлику меду.

–  Касяне, зараз по вечерi понаганяй їх спати. Менi аж лячно, що тут стiльки народу. Я все ще сподiваюся непроханих гостей, а цiлий порядок перевернувся догори дном. Гляди, щоб нашi нiчого не пили. Ще би нам лише цього треба було. Треба поготiвля здвоїти, коли б лише ординцi показалися, створити заставу i пустити воду з рiки.

–  Чого ти, пане сотнику, такий сьогоднi схвильований?
– говорив Касян.
– Сам кажеш, що твоєї редути татарин не вiзьме. Чого ж боятися? Ще й мiж бранцями знайдемо людей, охочих до оборони. А зброї i пороху буде у нас доволi.

–  Моя душа щось недобре вiщує. Ми зачепили собi чорта, а глота в редутi мене страшно дратує. То все пiдiйме крик i буде попiд ноги плентатися та заважати.

–  Годi ж їх у степ вигнати…

–  Цього я не кажу, але ти завчасу йди помiж бранцiв та вибери путнiших людей. Я тепер пiду на хвилю спочити, бо мене сон бере. Опiсля я тебе змiню.

–  На якого диявола брали ми татарiв у полон! Який з них пожиток?

–  У лiтi треба нам буде робiтника. Ти їх запри у льоху та постав сторожу.

–  Звiдкiля стiльки сторожi набрати? На валах - сторожi, вiд лiса - сторожi, поготiвля ставляй, посилай на роз'їзди, - звiдкiля людей взяти?

Сотник уже не чув того воркотiння, бо пiшов у хату. Його приказ мусив бути виконаний, бо й ще дехто з козакiв його чув, а Касян не хотiв перед своїми учнями показувати, що прикази старшин можна знехтувати, Касян був би найохотнiше казав полоненим татарам поскручувати в'язи.

Згодом стало усе стихати. Бранцi позасипали. Сторожi козаки ходили по валах. Касян таки на майданi редути поклався на кожусi…

Нараз посхапувалися собаки i стали непокоїтися, а далi побiгли, гавкаючи до брами. Касян наслухував. З валу кликнув сторожний козак:

–  Пугу, пугу!

В тiй хвилi поцiлила його стрiла, i вiн повалився на землю, стогнучи.

Касян вже був на ногах, скочив на вал i звiдсiля побачив щось неждане: редуту обступила цiла хмара татар. Заки здужав збiгти з валу, почув скрипiння ланцюгiв. Якiсь чорнi постатi спускали мiст.

–  Сурмач! Труби… - не докiнчив слова, бо в тiй хвилi почув петлю на своїй шиї, i заки вспiв зняти її рукою, вона затяглась, i Касян повалився на землю. На нього налягло кiлька людей i стали в'язати, його душила петля. В головi шумiло, а очi вилазили наверх…

Та в тiй хвилi послав йому бог таких оборонцiв, про яких i не думав. Йому на пiдмогу прискочили собаки. Лиско й Султанка, як занюхали татар, прискочили й кинулись на ворогiв. Татари їх не сподiвалися. Султанка хватила татарина за ногу i вп'ялила свої здоровi зуби, аж татарин завив з болю. Лиско скочив другому татариновi до горла i повалив на землю, аж прогриз йому гортанку. Касян, маючи вже свобiднi руки, здiйняв петлю й пiдвiвся. Вiн гатив довкола себе кулаками, мов довбнями.

Касян побачив щось таке, що його аж заморозило. Татари силкувалися вiдчинити ворота, лиш їм те не йшло.

Те все вiдбулося бiля брами серед метушнi, але без крику. Крик Касяна за сурмачем прогомонiв безслiдно. Вартовi пильнували валiв i не знали, що тут твориться, бо всюди залягала густа мряка. Касян добув пiстоль iз-за пояса i стрiлив на тривогу. Вiд того посхапувалося все iз першого твердого сну. Надбiгло поготiвля i кинулося до ворiт, куди пхалися татари, силкуючись виломити тяжкi ворота.

Один з перших, що вискочили з куреня, був Петро. Вiн чув пiд воротами метушню i галас, та нiчого не бачив. Побiг на вал i запалив смолоскип, вiдтак запалив бочку зi смолою, яка тут стояла з пороховим льонтом.

Бухнуло великим полум'ям i стало ясно в цiлiй редутi. Татарва заревла пекельним голосом i рвалась у браму, як нетлi до свiтла.

Поготiвля стала до оборони й стала густо стрiляти з рушниць. Та тим не можна було ординцiв здержати. Вони пхались густою даною через мiст, поломили поруччя й стручалися в рiв, де калiчилися на гострих стовпах.

Сотник прокинувся зi сну й вибiг босий, у своїй куцiй кожушинi, на майдан.

Напад був такий нагальний, що всi потратили голови. Вартовi не знали, що їм робити: чи бiгти на пiдмогу, чи пильнувати валiв.

Тодi Петро задумав щось на власну руку. Прикликав кiлькох молодикiв, пiшли пiд шопу й виточили звiдти гармату.

–  Хлопцi, берiть порох i сiканцi, давай льонт.

Затягли гармату, мов сикавку, пiд браму й налаштували сiканцями.

–  Геть сюди, козаки, геть вiд брами на майдан!
– кричав Петро.
– Я гармату поставив.